"Бурякові танці навколо чаплі"

© Микола Махній

 Цього літа потягнуло до Північної Африки, власне на пляжний відпочинок до Тунісу… Звісно, інтерес до країни викликало й історичне минуле цього краю. Тут і давній Карфаген, який таки був зруйнований римлянами, і легендарний острів Циклопів, на який занесло Одіссея… Натрапив і на цікаву колекцію фалічних давньоримських мозаїк, якою славиться археологічний музей туніського містечка Ель-Джема. Римляне тут панували у І-ІІІ сторіччях, заснували власне місто Тіздр з величним амфітеатром та залишили чимало вельми дивних, на сучасний погляд, артефактів…

Одному із таких артефактів я умовно дав назву “Бурякові танці навколо чаплі”. 

На фрагментах цієї римської мозаїки бачимо чоловіків з відверто збільшеними ознаками чоловічого єства, які снують біля водоймища разом з чаплями. Один із чоловіків з двома бурячинами в руках навіть намагається щось довести одній чаплі…

З якого боку підійти до інтерпретації подібного сюжету?..

Перш за все, чапля символізує цікавість, пильність і спокій. У багатьох міфологіях чаплі та інші лелекоподібні (журавлі, лелеки) вважаються солярними птахами. Чапля є також втіленням таких чеснот як такт і делікатність. Як бачимо, навіть у даному мозаїчному сюжеті, чапля досить толерантно ставиться до збудженого хлопчини з бурячинами.

Дослідники орнітологічної символіки сходяться на думці, що на відміну від журавля й лелеки, довгий дзьоб чаплі вважається не фалічним символом, а ознакою зацікавленості (як-то кажуть: “усюди сувати свій ніс”).

Що ж до буряка, то саме він і був одним із рослинних символів фалоса.

Як овоч, столовий буряк був відомий ще давнім арабам і персам. У давніх греків і римлян буряк був невід’ємною частиною раціону харчування. У Стародавньому Римі, наприклад, в їжу вживали як коренеплоди, так і листя, вимочене у вині. Саме римляни сприяли поширенню буряка в Європі. У Давній Русі буряк з’явився в Х столітті, його завезли до нас візантійці.

Предком столового буряка, так само як цукрового і кормового, вважається дикий мангольд, що росте на узбережжі Середземного моря. Але ці дикі предки мало нагадували сучасний буряк, їхнє коріння було гірким і пекучим на смак.

У Давній Персії буряк вважали символом сварок і пліток. Якщо хтось хотів насолити своєму суперникові або недругові, то мав таємно підкинути йому в будинок гіллястий дикорослий буряк. Цією ж славою овоч користувалася у давніх греків і римлян, проте це не заважало використовувати його коренеплоди. У перших сторіччях нашої ери римляни навіть примушували переможені народи платити їм дань цим овочем, а на новорічні свята, щоб поглузувати з подружніх пар, які часто сварилися, посилали буряки. У деяких романських народів сліди цього звичаю збереглися до недавнього часу: на будинки, де між чоловіком і дружиною не було злагоди, вішали вінки з буряка.

Протягом тисячоліть селекція людини перетворила дикуна. Цікаво, що за фінськими повір’ями, остаточний успіх при зборі врожаю буряків залежав від статі сіяльника. Якщо буряк сіяла жінка, то він ставав солодким, якщо чоловік – гірким. Минали століття за століттями, і червоний буряк усе менше нагадував свого дикого предка…

Зараз хіба можна уявити український борщ без буряка? Аж ніяк! Це ж саме про буряк складено у нашому народі фалічні загадки: “Потопає у борщі, виринає на печі”, “ Не буряк, не морквинка, а червона голівка”. Колись, глузуючи над своєю хтивістю, українські дівчата співали про “червоний буряк”:

І батько велів,

І мати казала,

Сама захотіла

Червоного буряка

До білого тіла.

Ось таку “бурякову фалічність” навіяла мені ця давньоримська мозаїка…

Нетабуйований еротизм староукраїнської каші

© Микола Махній

 “Кашею” в давнину позначали страву взагалі, вариво, тому це слово мало більш загальне значення, було широко вживане. З часом кашу почали використовувати як обрядову страву: її варили для відзначення усіх важливих календарних та родинних свят.

Такі обрядові свята пов’язувалися з великою кількістю людей, що часто супроводжувалося певною невпорядкованістю, тому народне світосприймання подає кашу як символ клопотів, турбот.

Дослідники фразеології стверджують, що в давнину каша виступала обрядовою стравою, яка була обов’язковою, зокрема, на весільних бенкетуваннях. Вони констатують наявність у давньоруської лексеми “каша” значення “весільний бенкет”, а в сполуки “чинити велику кашу” – “влаштовувати весільний бенкет”. Обов’язкова наявність каші під час відправи таких обрядодій детермінувалася тим фактом, що вона символізувала плодючість. Тому такі “клопітливі каші” з участю великої кількості людей та складністю облаштування обрядових подій і мотивували виникнення вислову “заварити кашу”.

Проте виявляється, що варіння традиційної української каші було наповнене еротичним символізмом. Етнографічні розвідки засвідчують, що колись закопану горнятку з кашею дівчата використовували як приворотний засіб. В одній народній пісні є такі слова:

Закопали горщик каші, ще й кілком підбили, 

Щоб на нашу вулицю парубки ходили.

Каша в горщику із значеннями дитини в утробі матері використовувалась і у так званому обряді “бабиної каші”, яку варили баба-повитуха чи породілля. Горщик з пшоняною чи гречаною кашею в кінці хрестинного частування розбивали. Право розбивати одержував той, хто втикав у кашу найбільше грошей (як правило, хрещений батько). Кум розбивав кашник чепелем (залізним ножем без ручки) на дрібні шматочки, прагнучи залишити цілим вінце. Чепель уособлював статевий орган чоловіка, а вінце – жіночий. Отож, відповідно, розбиття горняти символізувало статевий акт. Після цього баба збирала уламки стовбуна, приказуючи: “Щоб важко горщики бились, щоб легко діти родились”. Середину каші з грішми віддавали породіллі, а бабі давали гроші на новий горщик. Кашу їли всі присутні і навіть брали її додому.

З точки зору психоаналітики, еротична контамінація у вигляді поїдання їжі як субституту статевого акту вбачається, і в тому, що молодята на традиційному українському весіллі повинні були їсти кашу з одного горщика однією ложкою, що мало позначити ідею плідності. Саме на весільному обряді можна було переступити через табуйований еротизм – символічне відтворення заборони нерегламентованих статевих стосунків . Адже, відомо, що в багатьох культурах мав місце припис їсти тільки своєю ложкою.

Обрядодії з кашею мали системний характер і у багатьох моментах повторювали схему реалізації родильних обрядодій: кашу варили, збирались родом і возили горщик зі стравою по селу, “торгуючи” його. Така обрядодія мала назву “водіння каші кругом села” або “вкруг компанії” . Учасників процесії називали “кашниками”. Після провезення каші селом, збирались до однієї з весільних хат і “кидали” на неї гроші. Той, хто клав найбільше, мав право бити горщик, а також ділив страву між присутніми. Вершок при цьому отримувала сваха. Цей акт символізував завершення святкових гулянь: “Поки каші да не їли, то усі пили і їли. А як каші наїлися, як собаки розбіглися” .