Український Амур: реконструкція міфологеми

© Микола Махній

Чому саме лелека приносив діточок?

На думку дослідника О. Шокала, прадавнє українське слово “кохання” етимологічно споріднене з давньоіндійським “кама” – любовна пристрасть, жадання. Слово кама походить від містичного складу ка, що означає першопочаток (тому к – перша літера санскритської абетки) та м – знаку людини.

Знак “М” був на стягові давньоіндійського бога кохання – Ками, якого зображували вродливим юнаком, що тримає в руках лук з цукрової тростини, де тятива з бджіл, а стріли – з квітів. До речі, у давніх слов’ян бджола символізувала кохання, бо поєднувала в собі “солод меду і гіркоту жала”. Згадаймо й відгомін цього у вислові “медовий місяць”. До того ж один з найдавніших персонажів української міфології вважається Лель – бог кохання й бджолярства. Він уявлявся “вічним парубком”, який приносить юнакам і дівчатам найвищу радість кохання, опікує дітей, сприяє бортничам.

Земною тотемною iпостассю Леля вважається лелека. Трепетнi й лагiднi стосунки українцiв з лелекою обумовленi саме тим, що лелека приносить дiточок.

Дослідник О. Чайченко, розглядаючи українсько-шумерську взаємну мовну експансію доводить, що суфікс -ель (іл, ол) у багатьох українських словах був колись другим коренем і означав небо, горішню сферу. Це зафіксувалося в назвах птахів: лелека, ор-ел, гог-оль, журав-ель, сок-іл, бус-ол, дят-ел, чап-ел. Цей другий корінь ототожнюється з шумерським словом “іл” (небо). Шумерський Бог Ен-ліль перекладається як “Бог Неба”. Цей шумерський Бог має бути тотожний нашому Перуну. Один з його проявів є Бог кохання Лель (аналог Купідона і Амура), звідси “ляля” – дитина, яка з битвою з’являється на світ Божий.

Санскритолог С. Наливайко зазначає, що наявність індійських жіночих імен та важливих і показових термінів із компонентом ліла (крішналіла, рамліла, расліла) дозволяє перекинути місток до деяких слов’янських реалій – божества Леля-Полеля, персонажів обрядових весняних і літніх обрядових ігор ляля, леля, назви квітки лелія-лілія тощо.

В українській мові ляля – “мала дитина”, “малюк”, а в мові хінді маємо те саме – лала, яке означає також “мала дитина”, а ще – “пестунчик”, “улюбленець”. Лалан – “пестощі”, “леліяння”, лалан-палан – “ласка”, “пестування” (досл. “леліяння-плекання”), лаліта – “коханий”, “любий” тощо. Лала тут і “синочок”, при звертанні до хлопчика, і “коханий” – при звертанні до чоловіка. Лалан або лялян означає і “гра”, і “улюблена дитина”, лальна або ляльна – “красуня”, лалак або ляляк – “пристрасне бажання” тощо. Явно відчувається, що сюди ж асоціативно стають і українські слова лялька, ляля.

Як давньоіндійський Кама став бентежником людських душ?

На думку деяких дослідників, українське слово “кохання” й давньоіндійське “кама” як архетипи спільної для наших культур давньоарійської духовної традиції по суті означають одне й те саме – зачин людини.

Індійський міф розповідає, що коли бог Брахма створив усе живе й неживе на землі, то захотів явити світові щось непересічне. І створив невимовно вродливого юнака, озброєного луком із цукрової тростини, що мав тятиву із бринливих бджіл, а стріли були з п’яти найгарніших і найзапашніших квітів. Юнак носив блакитне вбрання і прикрашав волосся квітами кесарі, а в руках тримав стяг із зображенням макари – дивовижної морської тварини.

– Ти – бог кохання, – мовив йому бог-творець Брахма. – Ти всемогутній і здатен проникати в думки людей, тому тебе будуть називати Манматха – “Бентежник душі”. Але ти матимеш іще одне ім’я – Кама, бо твої стріли розпалюватимуть пристрасть у серцях чоловіків та жінок, а ця жага, ця пристрасть необхідні для підтримання життя.

В епічній літературі Кама – син Лакшмі, богині щастя, достатку й сімейної злагоди, дружини Вішну. Він зображається юнаком, що сидить на папузі або на колісниці, на прапорі його – макара, фантастична морська тварина, в якій дехто вбачає дельфіна. Його любовні стріли зроджують кохання, і тут Кама має своїх античних двійників – Амура, Ерота й Купідона.

Поняття кама служило в індуїзмі означенням чуттєвого, емоційного життя і входило, разом із вірою-дгармою та прагненням багатства – артхою до трьох основних засад людської поведінки. Гармонійне поєднання цих трьох засад (тріварга) вважалося найважливішим обов’язком трьох вищих станів, тобто жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв та вайш’їв – землеробів, ремісників і торговців.

Настанови в камі, зокрема, склали особливий жанр давньоіндійської літератури – камашастру. Один із найвідоміших творів цього жанру – “Камасутра” Ватсьяяни (ІІІ-ІV ст.), яка упродовж століть відігравала помітну роль у традиційній індійській дидактиці.

Хто насправді замовляв і спрямовував любовні стріли?

Санскритолог С. Наливайко зазначає, що бажання-кама як первісна творча сила виступає вже в “Ріґведі”. Її персоніфікацією і став великий первородний бог Кама, постійно згадуваний у пізніших ведійських текстах і закликуваний, коли треба досягти успіху в коханні, відновити втрачену снагу тощо.

“Махабгарата” порівнює його з ненаситним полум’ям, “Рамаяна” називає сином богині щастя й краси Лакшмі, його дружина – Раті (“Любовна пристрасть”), його молодший брат – Кродга (“Гнів”, “Шал”), його дочка – Трішна (“Спрага”, “Жага”).

Давньоіндійська література зазначає, що чоловік вчинить тяжкий гріх, коли не відповість взаємністю закоханій у нього жінці. У “Махабгараті” Арджун, могутній воїн і родич Крішни, мусив цілий рік бути євнухом через те, що не прийняв кохання апсари Урваші, згадуваної ще в “Рігведі”.

Щодо любовних стріл, то цікаві дані подає “Атхарваведа” – веда магічних замов і дійств. Чоловік, який прагне здобути прихильність жінки, яка байдужа до нього, пронизує стрілою її глиняне зображення в місці, де має бути серце. Це символізує те, що стріла Ками (інакше – любовна стріла) пронизує любов’ю до нього серце жінки, небайдужої йому. Водночас чоловік промовляє:

“Нехай невідворотний Кама вразить тебе! Щоб стала ти беззахисною перед ним на своєму ложі! Цією невідпорною стрілою Ками я пронизую твоє серце. Стрілою, яка оперена жаданням, вістря якої – кохання, а стрижень – пристрасть. Цією стрілою, несхибно спрямованою, нехай вразить Кама твоє серце”.

Не менш виразна й відверта замова жінки, що прагне звоювати чоловіче серце. Замова супроводжується тими самими магічними діями, тобто пронизуанням розпеченою стрілою зображення того, хто полонив жіноче серце. Крім цього, при такій любовній замові довкола розкидаються боби, спалюються наконечники стріл тощо.

В українських магічних любовних (приворотних) замовляннях аналогом серця, що тане від кохання, є віск. В цьому плані показова замова: “Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь той віск! Щоб твоє серце за мною так топилося, як топиться той віск, і щоб ти мене тогді покинув, коли найдеш той віск”.

Або: “Полети ж ти, огненний бугало, до козака у двір, де ти його спобіжиш, де ти його заскочиш: чи в лузі, чи в дорозі, чи в наїдках, чи у вечері, чи у постелі – учепися ти йому за серце, затоми ти його, запали ти його: щоб він трясся і трепетався душею і тілом за мною, щоб він мене не запив, не заїв і з іншими не загуляв, усе мене на помислах мав”.

Слово бугало цілком може осмислюватися тут як “стріла”, бо бугало летить до козака у двір і має запалити серце козака розпеченим вістрям. На індійському грунті для таких цілей часто-густо якраз і розжарюють кінчики стріл.

Як бог кохання Лель перетворився на лелеку?

Слід зазначити, що літописних свідчень про Леля до нас не дійшло. Усі відомості мають фольклорний та лінгвістичний характер – приспів “лелю”, “леля”, “люлю”, “льолі” тощо характерні для давніх весільних пісень більшості слов’янських народів. Так само слово “леліяти” в тій чи іншій формі є в багатьох слов’янських мовах і означає “любити”, “дбати”, “оберігати”, “ніжити”. Тобто саме слово та поняття існувало безсумнівно, так само можна вважати встановленим його зв’язок з любов’ю та шлюбом. Однак чи дійсно в давніх слов’ян існувало саме божество на ім’я Лель достовірно невідомо.

Існує думка, що Лель як божество був сконструйований історіографами XVI-XVII ст. за зразком Амура (Ерота), оскільки в ті часи вважалося, що кожен європейський народ до хрещення мав міфологію схожу на давньогрецьку.

Деякі сучасні науковці висувають версію, що назва цього божества могла походити від пісенного приспіву “алілуйя”, який часто-густо уживався в християнському обряді. Саме через нерозуміння давніми слов’янами, які були напівязичниками, слова “алілуйя”, такий міфологічний персонаж як Лель чи Полель, дійсно міг виникнути й об’єктивно існувати під час пізнього середньовіччя і ранньомодерного часу на рівні так званого “народного християнства”.

Десемантизоване і фонетичним чином видозмінене “алілуйя” і його модифікації “люлі-люлі”, “люлі-люляшеньки», “ой, ляле, ляле” були добре відомі східним слов’янам у вигляді приспіву до колядок, веснянок, обрядових пісень.

Хвалилася береза,
Хвалилася, лелю-полелю, береза:
“В мене гілля до коріння,
В мене гілля, лелю-полелю, до коріння”.

Хвалилася дівчина,
Хвалилася, лелю-полелю, дівчина:
“В мене коса до пояса,
В мене коса, лелю-полелю, до пояса.

В мене личко, як яблучко,
В мене личко, лелю-полелю, як яблучко.
В мене брівки, як шнурок,
В мене брівки, лелю-полелю, як шнурок.

В мене очі, як тернок,
В мене очі, лелю-полелю, як тернок”.
Хвалилася береза,
Хвалилася, лелю-полелю, береза…

У минулому колисковий приспів леле був досить поширеним в українській мові (поступово він витіснявся паралельним колисковим приспівом люлі).

Коли в українській мові з’явилося запозичене з тюркських мов слово лелека (назва птаха), воно почало пов’язуватися з колисковим приспівом леле, і на цьому ґрунті виникло повір’я, що маленьких дітей приносить лелека (згодом повір’я поширилося і на інші назви птаха – чорногуз, бусол).

Ой, леле-лелеко, не лети далеко,
З теплого краю я тебе чекаю.
Тут твої озера, тут твої смерічки,
Вишиті сорочки, братики й сестрички,
На ріднім порозі пісню заспіває,
Лиш дівоче серце спокою не знає…

(Ольга Богомолець)

"Відпустить мене лелеки..."