• Тематичні розділи • “HOMO EROTIKUS” •

• Тематичні розділи • “HOMO EROTIKUS” •

ПЕРЕДМОВА


Кожен з нас час від часу у своєму лексиконі використовує поняття “інтим” та похідні від нього слова і словосполучення. Парадоксально, але спроба витлумачення слова “інтим” приводить нас, принаймні, до двох варіантів дефініцій, що заперечують або підтверджують обовязковість присутності в його визначенні ознак сексуальності. Адже “інтимне” може включати, а може не включати в себе сексуальний компонент.

Зі словом “інтимність” (англ. варіант – intimacy) переважно пов’язують уявлення про близькість, задушевність, дружність, товариськість, щирість, відвертість, унікальність, теплі, довірливі і, звичайно, любовні стосунки між людьми в широкому і вузькому розумінні цього слова, що в українській мові позначається словом “кохання”. Іншим чином це поняття (англ. варіант “privacy”) використовується тоді, коли мова йде про щось приватне, конфіденційне, секретне, потаємне, глибоко особисте, сокровенне тощо. Отож, особливість інтимного – в його непублічності. Сфера табуйованого для публічного вжитку в порівнянні із загальнодоступним, по суті, невелика. Вона складається з трьох різних, але взаємопов’язаних компонентів: сексу, еротики і кохання.

Концепт “інтимність” поєднує в собі тілесне й духовне в людині та представляє феномен єдності тіла й свідомості, які базуються на взаємозв’язку фізіологічних станів та емоційних реакцій. На мовному рівні структура концепту “інтимність” переважно виступає у вигляді тріади:

· сфера людських стосунків, які характеризуються теплотою й довірою;
· сфера людських емоцій, почуттів, які виникають у процесі близького спілкування людей;
· сфера сексуальності, де лексему “інтимність” та похідні від неї використовують для евфемізації статевих контактів.

Безперечно, інтимні відносини вельми різноманітні і складні. Зокрема, інтимність без романтики або сексуальних взаємин може відрізнятися від інтимності, яка супроводжує любов або пристрасний еротичний потяг.

На рівні повсякденної свідомості ми далеко не завжди диференціюємо поняття “еротика” і “секс”. Загалом, поняття “cекс” ми розуміємо як категорію близьких людських відносин, що спрямована на задоволення статевого потягу, у вузькому сенсі це – коїтус (від лат. соіtus – статеві зносини, злягання) – генітальний контакт двох людей з метою задоволення сексуальної потреби, а також для продовження роду.

Дослідники зазначають, що латинське слово “sex”  спочатку вживалося у значенні “стать” (чоловіча чи жіноча). Навіть в англійській мові, звідки прийшло його сучасне значення, слово “секс” вперше було вжито у значенні “коїтус, статеві зносини” в творах англійського письменника Девіда Герберта Лоуренса (1885-1930), автора скандального роману “Коханець леді Чаттерлей” (1928). А от слово “sexy” у значенні “привабливий” набуло вжитку лише з середини 1950-х років.

Еротика у широкому розумінні – сукупність усього, що пов’язано зі статевою любов’ю, її розвитком і проявами у спілкуванні, моді, мистецтві тощо. Якщо секс належить природі, то еротика, сексуальність – це складники цивілізації, результат обробки і переробки людської природи в процесі еволюції. У традиційній культурі на основі природної складової – сексу через посередництво еротики виникає феномен суто людських відносин – кохання.

До осмислення феномену інтимних, любовних взаємин звертались численні видатні мислителі різних епох. Від античності до сьогодення над природою любові розмірковує чи не кожен філософ, а також богослов. Кохання є благодатною темою для поетів і прозаїків. Феномени любові та сексуальності,  залишаючись трансцендентними, набули свого понятійного обрису в просторі синтаксису та дискурсу або в межах культури в цілому.

Виявлення змістовних атрибутів категорій “кохання”, “інтимності”, “сексуальності” як і раніше, продовжує залишатись актуальною проблемою, оскільки базові характеристики даних понять переживають суттєву трансформацію у сучасній глобально-омережевленій культурі. В нашому дослідженні ми не претендуємо на впровадження нового визначення категорії “інтимного життя” або ж дискутування з приводу того, що є істинною інтимністю, а що – ні. В даній роботі ми розглянемо еволюцію поширених моделей інтимності, ставлення до статі і сексуальності у структурі соціокультурних взаємодій різних історичних епох.

Вже класичним стало твердження, що пріоритет у відкритті сексуальності належить Зиґмунду Фройду (1856-1939). Психосексуальну теорію розвитку особистості вперше було обґрунтовано “батьком психоаналізу” у праці “Три нариси з теорії сексуальності” (1905), однак пізніше вона переглядалася ним кілька разів. Центрувавши свої концепції на психосоматичних феноменах, дослідник трансформував тілесність і сексуальність у сферу, припустиму для обговорення “порядними людьми” й науковцями, сферу, якій було “дозволено” ставати центром інтелектуальної події або дискусії. Вважаючи, що саме сексуальна поведінка особистості є “прототипом її загального регулювання й поведінки в житті”, З. Фройд доводив: сексуальність – ключовий чинник усіх людських реакцій, стимулів та почуттів, а протистояння Еросу й Танатосу не тільки пояснює вчинки окремих індивідів але й детермінує діяльність соціальних та політичних утворень.

Психоаналітики почали розглядати еротизм як сублімацію сексуальності через призму культурного життя людини, тобто сексуальність, що пройшла через цензуру культурних, моральних і соціальних заборон, тому й трансформована до невпізнанності в різноманітних сферах людського життя. Саме така позиція найбільш явно і виразно проступає в теорії З. Фройда: “В часи, коли задовольнити любовний потяг можна було без перешкод, як, наприклад, в період падіння античної культури, кохання було знецінене, життя спустіле. Стали потрібними потужні “реактивні утворення”, щоб створити необхідні афективні цінності. Все це дає підстави твердити, що аскетичні течії християнства надали коханню такої психологічної цінності, що її ніколи не могла надати язичницька давнина. Найвищого значення любов досягла в аскетичних монахів, все життя яких було сповнене майже виключно боротьбою з лібідозними спокусами”.

Представник неофройдизму, видатний німецько-американський психолог та соціолог Еріх Фромм (1900-1980) започаткував дослідження сутності любові як соціального феномену. У праці “Мистецтво любити” (1956) науковець стверджував, що любов, – це не стільки взаємини з конкретною людиною, скільки орієнтація особистості, яка визначає її стосунки зі світом, а не з окремим об’єктом. Любов для Е. Фромма – це спосіб долання людського відчуження, це фундаментальна потреба злитися з іншою людиною для пізнання таємниці людини. Справжнє кохання, на думку вченого, вимагає наполегливої праці й постійного самовдосконалення.

Величезний вплив на психоісторичні дослідження тілесності і сексуальності у ХХ столітті справила творчість французького історика і філософа Мішеля Фуко (1926-1984). Зокрема, його тритомна “Історія сексуальності” (1976-1984) була присвячена аналізу історичних механізмів суб’єктивації індивіда через практики сексуальності. Вчений справедливо зазначав, що сучасна “наука про сексуальність” – не синонім і не заміна “мистецтву кохання”, що існувало в Китаї, Японії, Індії, Давньому Римі чи арабсько-мусульманських суспільствах. Прадавня еротологія була нероздільно пов’язана з етикою, естетикою та релігійними цінностями, пропонуючи своїм адептам не стільки знання і конкретні рецепти, скільки загальну життєву філософію.

Значну увагу аналізу інтимності в умовах соціальних змін приділив відомий британський соціолог Ентоні Ґідденс.  Своє осмислення сучасних практик близьких стосунків, що в останні десятиліття перетворилися із соціального інституту на інструмент емоційної самореалізації індивіда, вчений виклав у праці “Трансформація інтимності. Сексуальність, любов та еротизм в сучасних суспільствах” (1992).

Наразі у глобалізованому світі під тиском сексуальності підтримується стан так званого контрольованого хаосу, коли сексуальний потяг або хіть змушує індивіда постійно шукати або хоча б мріяти про об’єкт її задоволення, до того ж змінний. Основними ключовими теоретичними концептами сучасних філософських, культурологічних, соціологічних, психоаналітичних праць усе частіше стають поняття “чуттєвості”, “тілесності”, “еротизму”, “спокуси”, “екстазу”, “сексуальності” з вибором префіксів на будь-який смак: “анти-”, “гетеро-”, “гомо-”, “бі-”, “інтер-”, “транс-”, “кібер-”, “гіпер-” тощо. Невипадково український психолог Віталій Татенко у монографії “Психологія інтимного життя” (2013) звертає увагу на те, що у наявних спробах психологічного дослідження феномена інтимності його розгляд часто-густо зводиться до сексуального аспекту, аналізу міжстатевої поведінки, оздобленого, у кращому випадку, пасажами ґендерного змісту. Таким чином нехтуються душевний та духовний плани інтимного життя, а також їхній зв’язок з його тілесним планом.

Входження сучасного суспільства в інформаційну “омережевлену” епоху породжує нові типи інтимності й сексуальної поведінки, налаштованої на віртуальність. Найбільш яскраві прояви експериментування у кіберпросторі – віртуальна “зміна статі” і девіантна сексуальність в Мережі. Як бачимо, координати, вектори, критерії та показники функціонування і розвитку інтимності є мінливими і тому не можуть встановлюватися раз і назавжди.

mykola.makhnii@gmail.com

“Кукурудзяні діти”: попкорн для психоаналітика


Зігмунд Фройд, цитуючи старе прислів’я, “свині бачать уві сні жолуді, а гуси – кукурудзу”, припускав, що сновидіння є вираженням виконання бажань. І кукурудзяний качан, за його теорією сновидінь, тлумачиться як фалічний символ однозначно.

За свідченням етнографів, у західному Сибіру та деяких інших регіонах Росії, тривалий час побутував ритуал, коли баб-повитух на свята возили по селу на санях, щоб вони били бездітних жінок кукурудзяним качаном – “фалосом”, що сприяє дітонародженню. До відповідних еротичних асоціацій схиляє нас й українська пісня:

Кукурудза сіється, кукурудза родиться,
Молодому козакові дуже того хочеться.
Пив він воду-студеницю, жував руту-м’яту,
Усе робив, щоб спокусу собі зав’язати.
В’язав днів мо зо три, розв’язалось мигом.
Глянув: дівка вертлявая, шустра, як та дзиґа.
Він за нею вуличкою, в’юном, веретенцем,
Таки розгулялося молодече серце.
Струковиння ламається, качанчики варяться.
“Гризи, гризи, дівчино, ще й іншим зостанеться.
Гризи, гризи, дівчино, зернята дозрілі.
Кінчається відпусточка, будемо щасливі”.
“Гризу, гризу, козаченько, іще буду гризти.
Від такої кукурудзи чимало користі.
Любе твоє вгощення повкидаю в пічку.
Аби мені з тобою день білий ще й нічку”.

Кукурудза – це винахід людини. Археоботаніки вважають, що цієї популярної злакової культури спочатку не існувало в природі.  Народилася вона з рослини теосінте, але напоумили до її створення – дбайливі ацтекські боги, які турбувалися за раціон свого народу. За повір’ям, юнак Арікара вистежував жирного дикого бика, щоб нагодувати своє плем’я. Але одного разу мисливець не виявив загадкового бика на місці, тільки лише його сліди. З одного відбитка копита росла дивна рослина, якої Арікара раніше не бачив. Злякавшись, юнак побіг у село за порадою – старші веліли приставити охорону до дивного куща. Люди уважно стежили за тим, як кущ ріс, цвів, та визрівали його плоди. Коли на стеблі з’явилися тугі качани, Арікара був першим, хто спробував їх – виявилося, що плоди нової рослини не тільки смачні, але й поживні, як бичаче м’ясо.

З тих праісторичних часів кукурудза або маїс, як називали її ацтеки і майя, стала найголовнішим продуктом у системі харчування мезоамериканців. Міфи, в яких маїс уособлює першопричину, є спільними в мезоамериканських культурах. Уявлення маїсового стовбура в якості осі світу було одним з таких міфів.

Маїс в індіанців зводився в ранг божества, вони вклонялися йому як священній рослині. На честь маїсу влаштовувалися пишні урочистості. Про це свідчать фігурки богів і богинь з качанами кукурудзи в руках, виявлені при вивченні стародавніх стоянок людини, а також малюнки ацтеків та майя.

Майя вважали, що боги виліпили їхніх пращурів з маїсової каші, потім тричі знищували своє творіння, аж доки підібрали надійніший матеріал – зробили людей з плоті і крові. У так званий “місяць білування мужчин” жерці приносили чоловіків в жертву богам, вирізаючи їхні серця, а люди надягали маїсові рулети з медом та цілими днями безперервно танцювали. Пізніше маїсовий хліб став заміною священному ножу для потрошіння людей, його символом – обряди пом’якшилися.

Відомо, що майя вирощували кілька сортів маїсу, серед яких був сорт маїсу-скороспілки “Пісня півня”. Цей сорт дозрівав за 2 місяці після проростання. Сорт “Маїс-дівчинка” дозрівав за 3 місяці. Майя вирощували і пізньостиглі сорти «Маїс-стареча», на дозрівання якого потрібно було 6-7 місяців.

Багато десятків тисяч років кукурудза залишалася дикорослою, поки людина не навчилася її вирощувати. Вважається, що це сталося 7000 років тому на теренах сучасної Мексики. Однак кукурудзу споживали й індіанці інших місцевостей: сліди її вирощування було знайдено під час розкопок у Перу, Еквадорі, Колумбії. Індіанці готували з кукурудзи безліч страв і вирощували декілька її різновидів.

У мексиканців маїс досі є своєрідною поетичною метафорою: коли хочуть підкреслити мудрість і гідність якогось чоловіка, кажуть, що він дозрів, як качан. Жінки за маїсовими коржами, які згортаються на печі, визначають, що невдовзі треба чекати чоловіка до гостини.

До Європи маїс був завезений в 1496 році Христофором Колумбом після повернення його з другої подорожі до берегів Америки. На острові Куба він уперше побачив кукурудзу, про що занотував у своєму щоденнику: “Я бачив тут рослину, що її називають маїсом і використовують у їжу”.

Разом з іншими на той час диковинками кукурудза потрапила до Європи. Тут вона розповсюдилася досить швидко: за Іспанією “пішла” до Англії, Португалії, Франції, Італії. З Європи португальські мореплавці привезли американську рослину до Індії та Китаю, а згодом ще й на острів Ява. Кухарі швидко взяли “жовтий горох” в перші та другі страви.

Мабуть, честь відкриття знайомого кожному попкорну (від англ. сorn – “кукурудза”, pop – “з тріском лопатися”) також належить давнім індіанцям, яким вдалося виявити різновид маїсу, здібного до “самовибуховування”. Секрет цієї “вибухонебезпечності” дуже простий і пояснюється особливою будовою зерна, в якому знаходиться крапелька крохмалю, що містить воду. Попкорн – єдиний ріновид зерна, який при нагріванні лопається.



Цікаво, що словом “corn” в давні часи позначалися зернові культури, найбільш значущі для тієї чи іншої країни. Так, в Англії цим словом позначалася пшениця, в Шотландії та Ірландії – овес, ну а для Америки такою культурою була кукурудза, згодом за словом закріпилося це значення назавжди.

Тисячі років тому люди вже ласували “повітряною” кукурудзою. Колись попкорн “підривали” прямо на качанах: протикали його гострою палицею, змащували зерна маслом і клали на гарячий пісок біля вогню, періодично повертаючи.

Деякі тубільні племена Америки вважали, що в кожному ядрі смаженої кукурудзи жив крихітний дух. Зазвичай ці духи не турбували людей, але якщо їхній будиночок нагрівали, то вони починали сердитися, та, зрештою, розлютившись, розривали свою хатинку гучним сплеском.

Сучасні американці нерозірвані зерна попкорну називають “старими дівами”. У середньому, зерно лусне, коли досягне температури 175 градусів Цельсія. Гарна повітряна кукурудза виробляє менше двох відсотків “старих дів”.
Ми називаємо маїс кукурудзою. Чому така назва у рослини? Адже іспанці, італійці, австрійці, німці, англійці називають його маїсом. Назва кукурудзи турецького походження. У Туреччині цю рослину називають “кокороз”, тобто висока рослина. Ця турецька назва в трохи зміненому вигляді закріпилася в Болгарії, Сербії, Угорщині, які з XIV до XVI ст. перебували під владою турків-османів.

Перше знайомство з кукурудзою народів Росії відбулося під час російсько-турецької війни (1768-1774), коли Росія оволоділа Кримом. Кукурудзу в Росії попервах називали “турецькою пшеницею”. В результаті завершення російсько-турецької війни (1806-1812) за Бухарестським мирним договором  до Російської імперії була долучена Бесарабія, де кукурудза вирощувалась повсюдно. Із Бесарабії кукурудза “прийшла” на власне українські терени. Однак понад усе вона прийшлася до смаку нашим західним сусідам – румунам та молдованам, які навчилися готувати з неї безліч страв. Свого часу, користю кукурудзи для сільського господарства спокусився і радянський керівник Микита Хрущов, вирішивши частково замінити нею пшеницю, тільки от витівка обернулася кризою. Але то вже політична історія…