"Фалічність"

Економічна потенція чи інтелектуальна імпотенція?

2012-01-28T14:48:00.001+02:00

Новаторськедослідження фінського ученого Тату Вестліга під назвою “Чоловічий орган і економічнезростання: розмір має значення?” (2011) доводить, що обсяг ВВП країни залежитьвід середньої довжини статевого члена чоловіків, які проживають в ній.

Автордослідження збудував регресійні моделі, що включають в себе такі показники, якобсяг ВВП на душу населення, середній темп зростання ВВП, частка інвестицій уВВП, кількість працездатного населення і відсоток населення, що одержує вищуосвіту.

Крім того,враховувався такий показник, як індекс політичного режиму, що змінюється від-10 (для самих авторитарних країн) до +10 (для найдемократичніших).

Базою длядослідження стали 76 країн світу, економічні дані взяті за 1960 і 1985 роки.

До складузмінних була включена довжина чоловічого пеніса (у збудженому стані) всантиметрах, а також спеціальний поправочний коефіцієнт для африканських країн(автор виходив з припущення про велику довжину чоловічих органів африканців запереважно низького рівня ВВП країн цього континенту).

Короткірезультати дослідження такі: обсяг ВВП має залежність від довжини статевогочлена у вигляді перевернутої букви U (inverse U-shaped). Тобто країни, учоловіків яких органи середніх розмірів, мають тенденцію бути економічно розвиненими,а країни, де розмір “гідності” занадто великий або занадто малий, порівнянобідні.

Сам пособі фактор довжини члена може пояснювати 15% від зміни ВВП. Максимальнийрівень ВВП в абсолютному вираженні досягається при довжині члена в 13,5 см, аколапс в економічному розвитку країни наступає при довжині чоловічого органубільше 16 см. Втім, країни, де чоловічий орган менше 12 см, також відноснобідні.

При цьомусередні темпи економічного зростання країн між 1960 і 1985 роками маютьзворотну залежність від довжини пеніса, причому його розмір сам по собі можепояснювати 20% динаміки ВВП.

Більш, розмірвиявляється важливішою детермінантою в динаміці ВВП, ніж тип політичного режимув країні. Регресійні моделі “гіпотезичоловічого органу” є стійкими, коефіцієнти – статистично значимими, зазначив автор дослідження.

Тим часом,у 2011 році Австралійське національне агентство здоров’я і добробуту опублікувалоза результатами антропометричних досліджень незвичайну карту-рейтинг середньоїдовжини пенісів чоловіків з різних країн світу. Перше місце посіли мешканці Демократичноїреспубліки Конго – із середньою довжиною статевого члена у 17,93 см. На другомумісті – еквадорці (17,7 см), на третьому – мешканці Гани (17,3). Замикають п’ятірку чоловіки Колумбії та Венесуели, де середня довжинапенісів становить 17 см.

Середмешканців Європи взяли першість угорські чоловіки (16,1 см), непогано облаштувалисяі французи – 16,01, а от німці змогли “похизуватися” лише 14,48 см. Середній розмір пенісів українських чоловіків, за даними науковців, становить13,97 см (стільки ж – у мешканців Британії). І хоча українці трохи випередилисвоїх північних сусідів (у Росії середній показник – 13,21 см), але вони значно “програли” білорусам, уяких середня довжина статевого органу становить 14,63 см. Найменші ж пеніси – у мешканців Азії. Рекорд у групіаутсайдерів належить жителям Південної Кореї і КНДР, чоловікам цих країндоводиться задовольнятися членами завдовжки в середньому 9,66 см. Також нічимпишатися у цьому сенсі жителям Камбоджі (10,04 см), індійцям (10,24 см),японцям (10,92 см), філіппінцям (10,85 см), жителям Шрі-Ланки (10,89 см) іТаїланду (10,16 см).

Також буласкладена ще одна карта, на якій дослідники спробували зіставити розмір члена зрівнем IQ (коефіцієнта розумового розвитку). Як випливає з порівняльних результатів,принаймні у випадку з Китаєм і африканськими країнами помітна оберненопропорційна залежність: власники маленьких членів мають високий рівень розумовогорозвитку, а ті, у кого великі пеніси, – низький.

Українціза рівнем IQ теж вийшли на непогані позиції, потрапивши в другу групу мешканцівпланети з рівнем інтелекту від 88 до 97. Найвищий середній рівень IQ укитайців, американців, австралійців та майже усіх мешканців Західної Європи (окрімІрландії та Португалії) – від 97 до 108.

“Гарбузові пеніси ”: папуаські фалокрипти як етноплемінна ознака

2011-12-18T18:55:00.001+02:00

Досі головним аксесуаром чоловічого вбранняв деяких етнічних групах Нової Гвінеї є котека (koteka). Це своєрідний футляр, “нацюцюрник”, по-науковомуфалокрипт (phallocrypt, penis gourd), пристосування, яке прикриває чоловічийстатевий орган.

Зазвичай котеки виготовляють із висушених плодів гарбузових культур. Аби гарбузпід час зростання краще витягувався до нього прив’язують груз (камінь), а бажанукривизну надають, перетягуючи його шнурами, щоб обмежити зростання в певнихнапрямках. У результаті гарбузові плоди набувають досить вигадливих форм. Післядозрівання гарбуза з нього вискоблюють серцевину й висушують. Іноді плідпросочують бджолиним воском чи смолою місцевих рослин. Котек може бутирозфарбованим, а також мати певні прикраси у вигляді черепашок, пір'я, різногоплетіння тощо. Всередину фалокрипта зазвичай вміщують щось коштовне: амулети,гроші, насіння і сам пеніс.

Існує велика різноманітність фалокриптів, що розрізняються за формою ідовжиною. Хлопчики й чоловіки можуть носити прямі і короткі фалокрипти, довжинаяких варіюється від 10 до 20 см. Існують і більш довгі, прямі фалокрипти,довжина яких досягає 60 і більше сантиметрів. Всупереч поширеній думці,практично не існує зв'язку між розміром котеків і соціальним статусом чисексуальною спроможністю їх власників. Самі аборигени стверджують, що носять їхтільки щоб прикривати себе. Котеки різних розмірів служать для різних цілей:дуже короткі надягають, коли збираються виконувати якусь роботу, а більш довгіі майстерно оздоблені – з нагоди свята.

Антропологи зазначають, що різні племена можна розрізнити за способаминосіння фалокриптів. Чоловіки обирають собі котеки, схожі на ті, що носять іншічоловіки в їхній етнокультурній групі. Зазвичай хлопчики починають одягати такі“нацюцюрники” у 4-5 років та носять їх безперервнопротягом усього життя, знімаючи їх тільки під час сечовипускання або статевогоконтакту.

Використання фалокриптів відоме також у деяких культурах Азії, Африки,Америки.

Обрізання: ритуал ініціації чи культурний символ?

2011-12-03T20:37:00.001+02:00

Одним із традиційних сюжетіветнографії є тілесні обряди та ритуали, через які суспільство оформляє настаннястатевої й соціальної зрілості підлітків і які часто включають ті чи іншіоперації на геніталіях, особливо у хлопчиків.

Поняття “обрізання” слідрозуміти як збірне поняття, що охоплює оперативне втручання різної ступеніскладності в статеві органи дівчат та хлопчиків. Мотиви цього містяться в культурнихтрадиціях. Втручання, в залежності від культури, можуть бути від малихушкоджень до складних оперативних змін, які в окремих випадках призводять докаліцтв, наприклад при дефлорації дівчат.

За даними “Етнографічногоатласу” Дж. Мердока, такі операції практикуються в 10 % усіх обстеженихсуспільств, найчастіше у народів Африки, Австралії та Океанії. У одних народівхлопчиків піддають обрізанню (кругове вирізування крайньої плоті –циркумцизія), у інших – супергинізації (надрізування передньої частини крайньоїплоті без її видалення).

Ініціація означає, що хлопецьстає мужчиною, звідси – підвищена увага до його чоловічого єства. Проте далі удослідників починаються суперечки. З. Фройд та інші прибічники психоаналізувважають обрізання символічною заміною кастрації, спрямованої на запобіганняінцесту і збереження сексуальних прав батька. Антрополог М. Мід убачає вобрізанні засіб психологічного вивільнення хлопчика з-під впливу матері,символічний вододіл між дитинством, коли малюк перебував під опікою жінок, ідорослістю, коли він, підрісши, вступає у світ чоловіків.

Інші етнологи пояснюютьчоловічі ініціації необхідністю утвердження особливого чоловічого статусу йпідтримання групової солідарності чоловіків на противагу жіночому началу. Такожучені намагаються пов’язати ритуальне обрізання з процесом статевоїідентифікації хлопчика. Видаляючи крайню плоть, яка символічно розглядається якжіночий рудимент (подібно до того, як клітор у дівчаток уважається чоловічим елементом),дорослі чоловіки “рятують” хлопчика від статевої невизначеності й у цьомурозумінні саме вони, а не мати, роблять його мужчиною, даючи йому відповіднустатеву й сексуальну ідентичність – віднині він належить до товариства чоловіків.“Обрізання, – зазначає сучасний філософ Г. Гачев – це подолання андрогінності,споконвічної цілісності чоловіка, першого Адама, – і посилення в ньогочастковості, половинчастості, статі, чистого мужчини, який сам по собі існуватине може, а потребує доповнення іншою половиною, щоби скласти й знову утворитиєдину плоть”.

Обряд обрізання крайньоїплоті статевого органу у хлопчиків в іудаїзмі здійснюється на восьмий деньпісля народження малюка і засвідчує етноконфесійну належність та ознаку завітуміж Ягве і обраним ним народом; в ісламі постає важливим елементом конфесійноїідентифікації, але здійснюється над підлітками.

Обрізання крайньої плотізастосовується також у деяких племенах Африки, Австралії та Океанії.

Відрізування клітора, якепроводиться часто за допомогою бритви або уламка скла, практикується восновному в африканських, а також у деяких азіатських країнах. В основному ційоперації підлягають дівчатка у віці від 4 до 12 років, але іноді й немовлята.

Обрізання серед чоловічоїстаті практикувалось ще в стародавньому Єгипті, до того, як воно було введено уєвреїв, як частина Божого заповіту з Аврамом, як це записано в книзі Буття17:11-13:

“І будете ви обрізані на тілікрайньої плоті вашої, і стане це знаком заповіту поміж Мною й поміж вами. Акожен чоловічої статі восьмиденний у вас буде обрізаний у всіх ваших поколіннях,як народжений дому, так і куплений за срібло з-поміж чужоплемінних, що він не зпотомства твого. Щодо обрізання, – нехай буде обрізаний уроджений дому твого йкуплений за срібло твоє, – і буде Мій заповіт на вашім тілі заповітом вічним”.

З наказу Бога очевидно, що обрізанняусвідомлювалося не як звичайний обряд, а обряд священного значення, оскількивін набув божественної легітимації. Обрізання крайньої плоті розглядається якзнамення заповіту між Богом та ізраїльським народом.

Однак чому саме обрізання заповідалося біблійномуАврааму як символ знамення взаємовідносин між Богом й Ізраїлем? Відповіді напоставлене запитання знайти в старозавітній Біблії неможливо.

НаказуючиАвраамові та його нащадкам обов’язково обрізувати крайню плоть усіх осібчоловічої статі, Бог при цьому підкреслює: “необрізаний чоловічої статі, що не буде обрізаний на тілі своєї крайньоїплоті, такого викорінити з його народу…” [Бут. 17:14]. Ці слова порушуютьпитання про обрізання як про міру гідності та священної чистоти просторуізраїльської спільноти. Необрізана людина не може перебувати всерединісвященного народу, гідність якого визначається здійсненням зазначеного обряду,оскільки сам обряд набув сакрального характеру. Таким чином, обрізання цілкомправомірно розглядати як межу допустимості до соціокультурного середовища, якейменується священним Ізраїлем.

У цьому сенсі цікавим є такий епізод,наведений у “Книзі Буття”. Гамор, правитель міста Сихема землі Ханаанської, запропонував“синам Іакова” породичатися, укласти спільні шлюби та спільно жити на однійземлі. Однак обов’язковою умовою на цю пропозицію ізраїльтяни висунулиобов’язкове обрізання всіх осіб чоловічої статі.

“Ми тільки за те прихилимось до вас,коли ви станете, як ми, – щоб у вас був обрізаний кожний чоловічої статі. Ідамо вам своїх дочок, а ваших дочок візьмемо собі, й осядемось із вами, істанемо одним народом” [1, Бут. 34:15-16]. Очевидно, що обрізання було одним знайважливіших факторів етнічної самосвідомості (“будете, як ми”) й етнічноїконсолідації (“станемо одним народом”).

Чому “сини Іакова” відмовилися прийнятиу своє середовище необрізаних чужоземців? Відповідь на поставлене запитаннязвучить у фразі “бо то ганьба для нас” [Бут. 34:14]. Значить, у самосвідомостіІзраїлю обрізання розглядається як священна норма етнічної самоідентифікації,межа, яка відділяє цей народ від усіх інших народів, межа самовизначеннясвященного від мирського. Висунута Гаморові вимога обрізати всю чоловічу статьє пропозицією ввійти не просто до іншого етнічного середовища, але й досередовища сакрального простору. Попередження Гамора про те, що в разі відмовивиконати названу вимогу “сини Ізраїлю” підуть [Бут. 34:17], слід вважатиспробою уникнути вторгнення недостойного до священного середовища. Породичатисяз необрізаним означало б для Ізраїлю порушення божественної волі, позбавленнястатусу богообраності, а значить, й покровительства Бога.

У повсякденній релігійній практиці часто спостерігаєтьсякартина захопленості людьми формальним виконанням обряду, що виражається в суттєвомурозриві між зовнішньо ритуальною та внутрішньо духовною сторонами релігії. Утакому разі порушується повнота релігійного благочестя, яка передбачає гармоніюритуалу й моральності. Тому ідеологія монотеїстичних релігій прагне утвердити усвідомості людей не лише ритуальне, але й моральне ставлення до Бога в любовіта через любов до нього.

Ціннісний погляд на обрізання в СтаромуЗавіті надалі був переглянутий у новозавітних текстах послання апостола Павла.Актуальність проблеми обрізанняв ранньому християнстві зумовлювалася необхідністю консолідації християн, якіявляли собою різне етнокультурне середовище. Однак цьому процесові перешкоджалавимога християн, вихідців з іудейського середовища, щодо язичників неухильнодотримуватися старозавітного Закону, зокрема й обрізання крайньої плоті. У книзі“Дії святих апостолів” ідеться про те, що деякі іудео-християни стали навчати,що спасіння неможливе поза обрізанням “за обрядом Мойсеєвим” [Дії. 15:1]. Назібрання християн ієрусалимської церкви, куди спеціально пішли апостол Павло зВарнавою, окремі її представники вимагали обов’язкового обрізання християн зязичників [1, Дії. 15:4-5]. Докоряли іудео-християни за спілкування знеобрізаними християно-язичниками й апостола Петра [Дії. 11:1-3]. Однак дляязичників обрізання зовсім не мало ніякої цінності, водночас для іудеїв вонобуло священним обов’язком. Апостол Петро стверджував ідею очищення сердецьнеобрізаних язичників через віру, яка нівелює розбіжності між ними й обрізанимиіудеями [Дії. 15:9].

У “Посланні до галатів” апостола Павладесакралізація старозавітного обрізання здійснюється на христологічній основі.Підкреслюється, що “сили не мають у Христі Ісусі ні обрізання, ані необрізання,– але віра, що чинна любов’ю” [Гал. 5:6].

Серед більшості християнобрізання не має релігійного значення, але воно не є забороненим. Християнизвільнені від необхідності обрізання викупною жертвою Ісуса Христа, як про цеговорили апостоли Петро (Дії 15:10) і Павло у посланнях до римлян (Рим. 4:9-12)та ефесян (Еф. 2:14-18). Єдиним виключенням є християни-копти в Єгипті таЕфіопії, де роблять обрізання дітям перед хрещенням.

У мусульман обрізання невимагається Кораном, а йде від прикладу пророка Магомета, що, як вважають, бувнащадком Кедара, сина Ізмаїла, що був старшим сином Авраама. У багатьохпід-Сахарських племен Африки обрізання є важливим ритуалом посвячення підлітківі має подвійну мету: як перевірка сміливості та витривалості, і як видимаознака того, що дитина стала чоловіком.

У наш час обрізання частопроводять з гігієнічною метою у немовлят, а також при необхідності усуненнявроджених виродливостей. Медичне значення цієї операції (за виключеннямвиродливостей) не є безсумнівним. З одного боку, є деякі вказівки, що цезменшує ймовірність раку пеніса в подальшому житті, а також менший ризик ракушийки матки у жінок, що живуть статевим життям з обрізаними партнерами.

Урологи стверджують, щообрізані чоловіки менше хворіють на інфекційні хвороби сечових органів, а такожмають менший ризик зараження венеричними хворобами. З іншого боку, педіатривважають, що безпосередній ризик цієї операції набагато перевищує можливіпозитивні наслідки в майбутньому. Батьки приймають рішення про обрізання своєїдитини, виходячи з емоційних, соціальних, релігійних та медичних міркувань.

У сучасному західному світіобрізання практикується усюди. Зазвичай ця процедура здійснюється лікарем улікарні з дозволу батьків. Отже, людина, яка піддається обрізанню, не має праваголосу під час прийняття цього рішення. Навіщо взагалі видаляють клаптик шкіри,що прикриває головку пеніса новонароджених хлопчиків, невідомо. Етнічні євреї,навіть ті, що відмовилися від традиційної віри й обрядів, роблять це, скорішеза все, для того щоб втішити своїх батьків або зберегти сімейну чи етнічнутрадицію, або з міркувань гігієни (хоча необрізана людина може бути такою жчистою, як і обрізана).

Більшість молодих сімейнихпар сумніваються у необхідності нанесення цього традиційного каліцтва,вирішуючи зачекати до того моменту, коли їхні сини підростуть і зможуть самівирішувати, видаляти їм крайню плоть чи ні. Вони уникають дискусій про красу чипотворність обрізаного члена в порівнянні з необрізаним, оскільки краса –поняття суб'єктивне.

За даними дослідження,проведеного в рамках програми Національного огляду здоров’я і громадськогожиття США, популярність чоловічого обрізання в країні досягла рекордно низькоїоцінки.

У 60-і роки минулого століттяобрізання крайньої плоті, рекомендоване з гігієнічних міркувань, проводилосямайже 90% американських дітей чоловічої статі. Однак, за даними на 2004 рік,загалом по США обрізанню піддалися всього 57% новонароджених хлопчиків, а вдеяких штатах цей показник опустився нижче 50%.

Як зазначають експерти, таказміна переваг багато в чому пояснюється припливом мігрантів з ЛатинськоїАмерики й Азії, де обрізання не практикується. Так, його популярність значнонижче на Заході країни, де число прибульців із цих регіонів особливо велике.Незважаючи на різке падіння популярності обрізання, воно як і ранішезалишається найбільш затребуваною хірургічною операцією в США.

Низка американських лікарів думають, щовідсутність крайньої плоті знижує ймовірність захворювань, які передаютьсястатевим шляхом, і раку пеніса. Втім, у зв’язку з недоліком достовірнихнаукових доказів цих ефектів Американська медична асоціація виключила обрізаннязі списку рекомендованих процедур ще в 1999 році.

Проте на початку 2007 рокуВсесвітня організація охорони здоров’я офіційно рекомендувала чоловічеобрізання як додатковий засіб профілактики ВІЛ/СНІДу в найбідніших країнах світу.Масштабні дослідження, проведені за замовленням ВОЗ в Африці, показали, щоризик зараження ВІЛ серед обрізаних чоловіків гетеросексуальної орієнтаціїзнижується на 60%.

"Бурякові танці навколо чаплі"

2011-07-31T16:14:00.000+03:00

Цього літа потягнуло до Північної Африки, власне на пляжний відпочинок до Тунісу… Звісно, інтерес до країни викликало й історичне минуле цього краю. Тут і давній Карфаген, який таки був зруйнований римлянами, і легендарний острів Циклопів, на який занесло Одіссея… Натрапив і на цікаву колекцію фалічних давньоримських мозаїк, якою славиться археологічний музей туніського містечка Ель-Джема. Римляне тут панували у І-ІІІ сторіччях, заснували власне місто Тіздр з величним амфітеатром та залишили чимало вельми дивних, на сучасний погляд, артефактів…

Одному із таких артефактів я умовно дав назву “Бурякові танці навколо чаплі”.

На фрагментах цієї римської мозаїки бачимо чоловіків з відверто збільшеними ознаками чоловічого єства, які снують біля водоймища разом з чаплями. Один із чоловіків з двома бурячинами в руках навіть намагається щось довести одній чаплі…

З якого боку підійти до інтерпретації подібного сюжету?..

Перш за все, чапля символізує цікавість, пильність і спокій. У багатьох міфологіях чаплі та інші лелекоподібні (журавлі, лелеки) вважаються солярними птахами. Чапля є також втіленням таких чеснот як такт і делікатність. Як бачимо, навіть у даному мозаїчному сюжеті, чапля досить толерантно ставиться до збудженого хлопчини з бурячинами.

Дослідники орнітологічної символіки сходяться на думці, що на відміну від журавля й лелеки, довгий дзьоб чаплі вважається не фалічним символом, а ознакою зацікавленості (як-то кажуть: “усюди сувати свій ніс”).

Що ж до буряка, то саме він і був одним із рослинних символів фалоса.

Як овоч, столовий буряк був відомий ще давнім арабам і персам. У давніх греків і римлян буряк був невід’ємною частиною раціону харчування. У Стародавньому Римі, наприклад, в їжу вживали як коренеплоди, так і листя, вимочене у вині. Саме римляни сприяли поширенню буряка в Європі. У Давній Русі буряк з’явився в Х столітті, його завезли до нас візантійці.

Предком столового буряка, так само як цукрового і кормового, вважається дикий мангольд, що росте на узбережжі Середземного моря. Але ці дикі предки мало нагадували сучасний буряк, їхнє коріння було гірким і пекучим на смак.

У Давній Персії буряк вважали символом сварок і пліток. Якщо хтось хотів насолити своєму суперникові або недругові, то мав таємно підкинути йому в будинок гіллястий дикорослий буряк. Цією ж славою овоч користувалася у давніх греків і римлян, проте це не заважало використовувати його коренеплоди. У перших сторіччях нашої ери римляни навіть примушували переможені народи платити їм дань цим овочем, а на новорічні свята, щоб поглузувати з подружніх пар, які часто сварилися, посилали буряки. У деяких романських народів сліди цього звичаю збереглися до недавнього часу: на будинки, де між чоловіком і дружиною не було злагоди, вішали вінки з буряка.

Протягом тисячоліть селекція людини перетворила дикуна. Цікаво, що за фінськими повір’ями, остаточний успіх при зборі врожаю буряків залежав від статі сіяльника. Якщо буряк сіяла жінка, то він ставав солодким, якщо чоловік – гірким. Минали століття за століттями, і червоний буряк усе менше нагадував свого дикого предка…

Зараз хіба можна уявити український борщ без буряка? Аж ніяк! Це ж саме про буряк складено у нашому народі фалічні загадки: “Потопає у борщі, виринає на печі”, “ Не буряк, не морквинка, а червона голівка”. Колись, глузуючи над своєю хтивістю, українські дівчата співали про “червоний буряк”:

І батько велів,

І мати казала,

Сама захотіла

Червоного буряка

До білого тіла.

Ось таку “бурякову фалічність” навіяла мені ця давньоримська мозаїка…

Купальські вогні: фалічна енергетика літнього сонцестояння

2011-07-22T16:59:00.000+03:00

Чи здивує когось той факт, що відзначання давніми слов’янами часу літнього сонцестояння – свята Купайла – було наповнене фалічним символізмом?

Це свято припадає на день літнього сонцевороту, тому символізує народження літнього сонця – Купала, і тим самим завершує панування весняного сонця – Ярила. В цей час небесне світило перебуває у куполі – найвищій небесній точці, тому дні тоді найдовші, а ночі – найкоротші. Рослинний і тваринний світ отримує найбільше тепла і світла, визрівають зерна і плоди. Купала називають Богом плодючості і зображають з відповідними ознаками, що символізують чоловічий початок та запліднюючу силу.

Головні персонажі свята – Купала та Марена, які уособлюють чоловіче (сонячне) і жіноче (водяне) божества. Ці дві дійові особи обираються, відповідно, хлопцями й дівчатами або виготовляються як опудала. Поєднання чоловічої і жіночої стихій породжує життя, яке на святі символізує гілка верби – Купайлиця.

Вода – прокреативна і очисна стихія, яка до того ж мислилася ж “жіночий” символ, корелює у контексті купальської обрядовості з вогнем – ще одним запліднювальним і очисним началом, котре асоціюється вже з чоловічим первнем: “Вогонь… через свою пірамідальну форму та з огляду на плідну силу сонця вважають за символ фалоса”, – зазначає у “Студіях з української етнографії та антропології” Хведір Вовк. Вогонь як обрядовий символ з’являється у контексті купальської обрядовості у різних формах (свічки, смолоскипи, купальське вогнище), проте наявність еротичних імплікацій (здебільшого пов’язаних зі згубним, “спопеляючим” аспектом кохання) можна зафіксувати, фактично, у кожному з випадків. Наприклад, купальський вінок із причепленою до нього свічкою, пущений вночі за водою, можна потрактувати як поетичну символізацію пристрасного любовного зв’язку, чиє майбутнє визначають невблаганні хтонічні сили.

Свято починається ввечері, напередодні Купала. Основним стрижнем, довкола якого відбуваються дійства, є купальський вогонь, який символізує сонце-зародок у материнській утробі. Він має горіти цілу ніч – від заходу Сонця-Ярила до лона Матері-Землі (смерті) до сходу (народження) Купала. Перед запаленням вогнища чотири чоловіки зі смолоскипами стають квадратом навколо хмизу, що позначає чотири сонця (чотири пори року). Потім всі сходяться до хмизу і запалюють вогнище, що символізує “сонячне сплетіння”.

У надвечір’я дівчата гадали на судженого – кидали у воду свої вінки, а хлопці повинні були їх дістати. Вінок – це символ щастя та одруження. Чий вінок хлопець дістане, того й дівчина повинна поцілувати і мусить бути з ним у парі на це свято.

Якщо дівчата примушують хлопців (вогонь) зайти за вінком у свою стихію (воду), то після запалення вогню при заході сонця хлопці перестрибують через вогонь спочатку самі, показуючи свою спритність, а потім, як стихне полум’я, у парі з тими дівчатами, вінки яких дістали. Кожен вважає за честь очиститися вогнем, тричі перестрибнувши через багаття. Існують прикмети пов’язані з цим: якщо парубок найвище стрибнув – буде гарний урожай у його родини, вскочить у полум’я – чекай біди. Коли ж вдало перестрибнуть багаття юнак з дівчиною – вони неодмінно одружаться і проживуть у злагоді все життя. Тому важливо знати, що не можна стрибати через Купальське вогнище будь із ким, а лише з судженим (судженою).

Хлопці спускали з гори вогняне колесо-сонце (символ літнього сонцевороту), або ж розкручували його на стовпі під загальне пожвавлення і радість.

Чільне місце в купальській обрядовості посідала ідея очищення під час стрибання через вогнище. Купальський вогонь вважали стихією, що має особливий вплив на долю людини, її майбутнє, зокрема на одруження. У багатьох народів був поширений весільний ритуал розпалювання багаття перед брамою нареченого і перехід через нього одруженої пари з метою очищення. Крім цього, згідно зі світоглядними уявленнями східних слов’ян, наречена, що втратила цноту до одруження, не могла переступити через багаття, за що вона і її батьки піддавалися осуду і своєрідним покаранням.

Купальський вогонь вшановувався також як стихія, що здатна не тільки очистити молодь перед вступом до шлюбу, а й передбачити цей шлюб. Історик Д. Бантиш-Каменський (1788-1850) вказував, що ще за часів Богдана Хмельницького парубки й дівчата стрибали парами через вогонь, узявшись за руки, і ворожили про майбутню долю.

Матеріали етнографів підтверджують живучість цих обрядових дій у другій половині ХІХ ст. із збереженням ритуальної семантики ворожіння про долю й очищення. Голі парубки й дівчата, взявшись за руки, перестрибували через вогонь. Якщо їх руки при цьому не розмикалися, вважалося, що пара одружиться і все життя буде разом. Про зв’язок ритуалу перестрибування через купальське вогнище із подружнім життям нагадують також пісні. В одній гумористичній пісні купальського циклу, яку співали під час перестрибування вогню, є такі слова:

Ой на Купала огонь горить,

А в Семена серце болить.

Нехай болить, нехай знає,

Нехай іншої не займає,

Нехай одну Мотрю має.

У багатьох народних віруваннях вважається, що успішнішім чаруванням може бути тоді, коли людина роздягнеться догола. Стрибання через вогнища голими було, очевидно, розраховане на те, щоб якомога ближче доторкнутися до купальського вогню, узяти від нього вдосталь життєвої енергії, запліднюючої сили.

На думку психоаналітиків, традиційні в купальських обрядах перестрибування через палаюче вогнище є ефективним етнотерапевтичним засобом подолання сексуальних комплексів. Вогнище, що своїми “язиками” (чоловічий фалічний символ) діставало до їх тіл, символізувало майбутній статевий контакт. Такі стрибки, начеб, сприяють подоланню “Едіпового комплексу”, “страху кастрації” у хлопців, що, зрозуміло, викликало сильну внутрішню напругу, страх, а, перескочивши вогонь, вони долали внутрішній бар’єр, емоційно розряджалися. Це підтверджує думку про символічне еротичне задоволення як заміщення статевого акту.

Вогонь символізував для українців прояв великої сили бога Ярила, тому, щоб відчувати, прийняти його силу хлопці зривали “заряджене” вогнем листя верби з гільця і клали у кишені. Це піддавало їм впевненості у собі, адже лист верби символізує фалос, тому наявність його у кишені стимулювала чоловічу активність.

Вважалось, що вогонь, як прояв божества, захищає також і дівочу цнотливість. “Заряджене” листя верби розкидалось по городу, для кращого врожаю як символічне запліднення землі Ярилом.

Вінки, що не відпливли від берега або не були спущені на воду, відносились додому, клалися також на городі, на огірки, що виражало символічне єднання чоловічого (огірок) і жіночого (вінок) начал. Ця символічна гра вогню, води, землі, її плодів та вінків створювала позитивний емоційний настрій на вдалий майбутній врожай.

Ось така купальська етноеротика виходить!

Давньоєгипетський сороміцький папірус: сакральність чи сатиричність?

2011-06-30T13:53:00.000+03:00

Туринський еротичний папірус був знайдений у 1820 році в Дейр ель Медіні. Тривалий час він припадав пилом у запасниках Єгипетського музею в Турині, відлякуючи вчених своїм вкрай сороміцьким змістом. Лише в середині XX століття він став об’єктом дослідження вчених-єгиптологів.

Дослідники датують даний папірус епохою Нового Царства, вважається, що він був виготовлений за часів фараона Рамзеса III або його сина Рамзеса IV, тобто в XII-XI століттях до н. е. Довжина сувою – більше 2,5 метрів, а висота – близько 20 сантиметрів.

Папірус погано зберігся, але на знайдених фрагментах можна розрізнити декілька відвертих сцен, де пари займаються сексом в різноманітних позах. Зовнішній вигляд зображених чоловіків еротично малопривабливий, а їхні геніталії неправдоподібно великі та нагадують античні зображення Пріапа.

Зміст цього еротичного папірусу дослідники інтерпретують по-різному: деякі зараховують його до наочних посібників із мистецтва кохання, інші вбачають в ньому сатиру на занепад моралі серед знаті і жерців. Однак, це може бути не просто найдавніший порнографічний сувій, а зображення ритуального коїтусу: особлива зачіска чоловіка видає в ньому “бритоголового” жерця богині Хатхор, котра в староєгипетській релігії вважалася богинею неба, любові й веселостей. Своїм гіпертрофовано-величезним фалосом чоловік примудряється задовольняти партнерок не тільки на спальному ложі, а й стоячи біля колісниці, в якій знаходиться жінка, лежачи на підлозі, або “втішає” дівчину у досить акробатичній позі, коли вона стоїть на голові та руках.

Між зображеннями збереглися написи, які коментують що відбувається, або містять репліки учасників дії: “Не бійся, що я тобі зроблю?”, “Нумо, увійди в мене ззаду твоєю любов'ю!”, “О, мій розбишако!”, “Мій прутень вже болить зсередини!”

Оригінальні фрагменти та реставрація

Як би там не було, цей рідкісний документ є дуже цікавою пам'яткою, що руйнує сформовані стереотипи про канонічне у давньоєгипетському мистецтві.

“Кайдашева фалічність”

2011-05-17T19:00:00.004+03:00

Спроба психоаналітичного потрактування сновидіння літературного персонажа Івана Нечуя-Левицького

© Микола Махній

Жив-був собі на світі Омелько Кайдаш. Про життя говорив розумно, пив собі гірку та колеса для возів лагодив. І була в нього сварлива дружина та двоє задиркуватих синів. Привели сини у хату невісток – і почалося: зранку сварка, а навечір – бійка. І так день у день. Та й годі сподіватися на мир, коли перед нами справжнісінька кайдашева сім’я.

На світлинах: сцени з вистави "КАЙДАШІ" за мотивами творів Івана Нечуя-Левицького (Київський молодий театр)

На описи снів у творчості Івана Нечуя-Левицького (1838-1918) почали звертати увагу літературознавці, які помітили, що класик української літератури часто застосовує прийом сну, щоб виразити психічні переживання своїх персонажів.

Сновидіння – це своєрідна подорож у володіння, де живуть наші мислеформи, наші нездійснені бажання і темні пристрасті, злети нашої душі й сексуальні фантазії, божественне усвідомлення себе. Воно уможливлює спілкування з підсвідомістю. Очевидно, скільки існує людство, стільки і намагаються люди зрозуміти, що їм сниться.

Більш науковий підхід до використання інформації, набутої в стані сну, запропонував Зіґмунд Фройд. Його ідея про сновидіння як реалізацію несвідомого бажання з’явилася 1895 року й зазнала невеликих змін в перебігу розвитку вчення.

Відповідно до фройдових уявлень, сновидіння направляються несвідомими імпульсами, про які людина не хоче зізнаватися у свідомому стані. Під час сну контроль свідомості слабшає й заборонені імпульси виходять назовні. Сильні спонукання можуть сон порушити, тому сновидіння маскує їх, перетворюючи на символи.

“Тлумачення сновидінь” (перше видання побачило світ 1900 р.) – одна з головних праць Зіґмунда Фройда. Ця робота витримала безліч перевидань та по праву вважається одним з бестселерів. Всі тлумачення фройдового “сонника” носять психологічний характер і виходять з того, що сновидіння за допомогою образів і символів повідомляє про те, що відбувається (часто неусвідомлено) в житті людини, і тому записане або зафіксоване у пам’яті сновидіння є унікальним документом, що засвідчує долю людини-сновидця.

До прийому сну часто звертаються і літератори. Користувався ним і видатний український письменник Іван Нечуй-Левицький. В його доробку багато творів, герої яких бачать сни – саме: “Гетьман Іван Виговський”, “Дві московки”, “Кайдашева сім’я”, “Микола Джеря”, “Хмари” та багато інших.

В літературі немає жодних свідчень, про ставлення Івана Нечуя-Левицького до праць Зіґмунда Фройда. Можна лише припустити, що, будучи людиною освіченою, письменник мав можливість познайомитися з працями німецького науковця, які на той час були дуже популярними, проте навряд чи він послуговувався “Тлумаченням сновидінь” при створенні снів своїх героїв. Вочевидь, письменник створював своїх персонажів здебільшого керуючись інтуїцією, а не базуючись на конкретних роботах з психоаналізу. І тим цікавіше на сьогодні розглядати їх твори крізь призму цієї науки.

Паралельно з роботами Фройда і задовго до їх написання український народ створював власні тлумачення символів, побачених як уві сні, так і наяву. Щоб перевірити, чи справді сни героїв творів Івана Нечуя-Левицького бачили сни, що відповідають життєвим перипетіям, у які вони потрапляють, дослідник Ю. А. Тира в одній із своїх літературознавчих розвідок* за допомогою праці Зіґмунда Фройда та словника народних символів пропонує потрактування одного зі снів старого Кайдаша, персонажу гумористично-сатиричної повісті “Кайдашева сім’я”.

“Йому приснилось, ніби в хату серед ночі вбігла коза з червоними очима, з вогнем у роті, освітила огнем хату, вхопила в передні лапи кочергу й почала поратись коло печі та все клацала до його червоними огняними зубами. Він хотів підвести руку та перехреститься, але руки стали неначе залізні. А коза все крутилась коло печі, а далі почала танцювати, висолопивши язика на піваршина. Дивиться Кайдаш на ту козу. З кози стала кобила з здоровою, як ночви, головою, з страшними червоними очима, з огняним язиком.

Кайдаш закричав не своїм голосом. Сини повскакували з постелі й кинулись до батька. Мотря й Кайдашиха перестали свариться і собі повставали. Карпо перекинув батька на бік,і він тільки тоді прокинувся й опам'ятався.”

Ключовими уві сні є 10 образів-символів.

1. Фройд тлумачить козу, як домінуючу жінку-вамп, котрої чоловік остерігається, від якої він залежний, особливо сексуально. За словником символів коза – алегоричний образ. Кажуть: “Кози – то чортові вівці. Та й уся подоба у них, як у чорта: і роги, і борода така, як у чорта. Тільки, бажаючи розгледіти її після створення, чорт хотів схопити її за хвіст, та ненароком відірвав його». Тому відьма боїться кози, а в стайнях, щоб дідько не мучив коней, тримають цапа або козу. Дику козу чорт прижив із своєю жінкою; тому є приказка: “Тебе десь чорт сплодив на дикій козі”. Також коза символ воскресіння предка народу; алегоричний образ чорта, за його образом і подобою; символ малозначущості, скептицизму і недовіри, емблема людини, на яку постійно “звалюють” чужі провини.

2. Вогонь за Фройдом – символ пристрасті, дітонародження та страху. І залежно від дій,які відбуваються з вогнем, та його носія і здійснюється тлумачення. Словник народних символів трактує вогонь, як символ духовної енергії; перетворення і переродження; руйнівної і водночас народжуючої сили; кохання, плодючості; багатства, щастя, сімейного добробуту; сонця; зв’язку з небесним світом; роду; сили; очищення від зла; бога; потойбічного світу. В той же час вогонь є символом пекла.

3. За Фройдом піч – символ жіночих статевих органів. Вогонь в печі символізує статевий акт, найчастіше бажаний. Словник народних символів подає піч, як символ материнського начала; чистого, духовного виношування плоду; святості; непорушності сім’ї; неперервності життя українського народу; батьківщини, рідної хати; босоногого світлого дитинства; поетичний символ народної обрядовості.

4. Фройд тлумачить руки, як символ фалоса. Красиві та здорові руки символізують чоловічу силу і навпаки – старі слабкі руки, які важко рухаються, символізують проблеми з можливістю виконувати чоловічу функцію. Словник символів витлумачує руки як символ діяльності; праці людей; жертвоприношення, захисту; молитви; підтримки; сили; внутрішнього світу людини; заступництва, опікунства; авторитету; влади; людських відносин, добробуту.

5. Фройд тлумачить зуби як певні конфлікти, котрих дуже боїться особа, що бачить їх уві сні. Словник символів тлумачить зуби як предмети, що означають поєднання двох світів: неба і землі, пекла і раю.

6. Танець за Фройдом символізує статевий акт. Словник народних символів тлумачить танець, як певне ритуальне дійство, яке супроводжувало родинно-побутову та календарну обрядовість.

7. Фройд трактує кобилу, як символ всього жіночного, намагання знайти ідеальну жінку. Відповідно до словника українських народних символів, кобила – це символ сонця і водночас потустороннього світу; циклічного розвитку світу; нестримних пристрастей та інстинктів; жіночого начала (кінь, відповідно, – чоловічого); інтуїтивного пізнання; у слов’ян-язичників – символ смерті і воскресіння сонячного божества; багатства, могутності; степу, швидкості; волі; символ вірності, відданості.

8. За Фройдом голова є або нейтральним символом, якщо увага сновидця концентрується на окремій її частині, або символізує жінку в цілому. Словник українських народних символів подає голову, як символ розуму; духовного життя; управління, контролю; символ світу; символ Ісуса Христа; водночас – символ зневаги.

9. Очі за Фройдом сигналізують про перебільшену увагу до власної персони (якщо вони красиві), чи до їхнього носія (якщо очі потворні). Також некрасиві очі символізують певні конфліктні ситуації, які призводять до духовних криз. За словником же українських символів око – символ розуму і духу; символ Сонця; зловорожих сил; краси; світильника для тіла (у християнстві); кохання.

10. Фройд зазначає, що якщо ви бачите уві сні чужий язик, то сон обіцяє, що скоро ви станете причиною скандалу. Народна символіка тлумачить язик двозначно. Це або символ слова, мудрості, або надмірної балакучості, залежності від суспільної думки.

Отож, як розкодовується сон Омелька з огляду на таке тлумачення його символіки?

Вірогідно, в образі кози постала Маруся Кайдашиха. Саме її боявся Омелько Кайдаш, саме вона була головою родини. У сновидінні носієм вогню виступає коза, тобто Маруся. Саме вона є об’єктом пристрасті та символом дітонародження для Кайдаша, що цілком логічно, бо ж вона його дружина і мати його двох синів. Страх також є цілком зрозумілим, адже Омелько постійно боявся, що Маруся лаятиме його. Таким чином Маруся для Омелька бажаний сексуальний об’єкт. Проте коза сама орудує біля печі кочергою (зовні вираженим фалічним символом), себто розпорядником, керівником та домінантом їхнього статевого життя була Кайдашиха. Омелько хоче позбутися цього домінування (у сновидінні – перехреститися) проте його не слухаються руки. Зважаючи на вік та щоденну тяжку роботу цілком логічною є нездатність Омелька вдіяти з козою бажане руками, тобто виконувати репродуктивну функцію.

Коза клацала огняними зубами до Омелька. Очевидно, що чоловік боявся конфліктів з дружиною. Неважко здогадатись, чому у сновидінні Омелька коза танцювала. Це підсвідомий спогад про статеве життя. Далі коза зненацька перетворюється на кобилу. Уві сні у цієї кобили величезна голова. Проте акцентуються окремі її частини, – страшні очі та великий вогняний язик. Очі червоні та страшні, а отже, Омелькова увага сконцентрована на дружині. Дійсно, нетверезий Омелько підсвідомо відчуває та й свідомо розуміє невідворотність конфлікту з цього приводу і морально страждає від цього. Знову ж таки це підтверджує і побачений уві сні язик. Омелька, звичайно ж, лякала така перспектива і він, будучи необмеженим свідомістю, починає кричати від страху.

Можна також припустити, що Іван Нечуй-Левицький підчас створення сну користувався загальноприйнятим народним значенням символів. Ось що з цього виходить.

Людині у нетверезому стані можуть ввижатися демонічні істоти. За народними переконаннями коза була уособленням нечистого. Його логічно супроводжує пекельний вогонь, носієм якого і є сам чорт. Чорт, як будь-який негативний персонаж, зазіхає на найсвятіше, що є у кожної людини, на Омелькову родину та її добробут, тобто на піч. Омелько, звичайно ж хоче позбутися цього загарбника, захистити себе і свою родину, і найдієвішим способом це зробити є накладання на себе Божого символу – хреста. Проте влада нечистого є настільки сильною, що руки не слухаються. Звідси і клацання кози зубами – Омелько зараз на землі, душа його, звісно ж тяжіє до чистоти духовної, а нечистий зваблює і тягне до пекла, для цього і виконує символічне дійство – танець.

Коза перетворюється на кобилу, одночасно символізуючи і потойбічний світ і надію на краще. Це підтверджує її велика голова, адже врятувати Омелька може лише здоровий глузд, розум, віра. Проте чорт підкреслює свою зневагу до Омелька. Знову ж таки одвічний символ краси та розуму – очі якось вороже дивляться на Омелька, ніби натякаючи на те, що Кайдаш все далі й далі від можливості дістатися краси та чистоти.

Язик, очевидно, потрактовується як символ влади суспільної думки та страх перед нею. Знову ж таки картинка вимальовується не надто приємна. Омелько лякається такої перспективи і кричить.

Як зазначає Ю. А. Тира, обидва потрактування сну здаються досить логічними і вірогідними. Проте варто пам’ятати, що вони подаються лише як окремі варіанти можливих потрактувань.

Примітка

* Тира Ю. А. Фрейд vs українська символіка (Дослідження сну у творчості Івана Нечуя-Левицького на матеріалі повісті “Кайдашева сім’я”)// http://s-journal.cdu.edu.ua/base/2008/v4/v4pp43-45.pdf

Нетабуйований еротизм староукраїнської каші

2011-04-26T20:05:00.000+03:00

“Кашею” в давнину позначали страву взагалі, вариво, тому це слово мало більш загальне значення, було широко вживане. З часом кашу почали використовувати як обрядову страву: її варили для відзначення усіх важливих календарних та родинних свят.

Такі обрядові свята пов’язувалися з великою кількістю людей, що часто супроводжувалося певною невпорядкованістю, тому народне світосприймання подає кашу як символ клопотів, турбот.

Дослідники фразеології стверджують, що в давнину каша виступала обрядовою стравою, яка була обов’язковою, зокрема, на весільних бенкетуваннях. Вони констатують наявність у давньоруської лексеми “каша” значення “весільний бенкет”, а в сполуки “чинити велику кашу” – “влаштовувати весільний бенкет”. Обов’язкова наявність каші під час відправи таких обрядодій детермінувалася тим фактом, що вона символізувала плодючість. Тому такі “клопітливі каші” з участю великої кількості людей та складністю облаштування обрядових подій і мотивували виникнення вислову “заварити кашу”.

Проте виявляється, що варіння традиційної української каші було наповнене еротичним символізмом. Етнографічні розвідки засвідчують, що колись закопану горнятку з кашею дівчата використовували як приворотний засіб. В одній народній пісні є такі слова:

Закопали горщик каші, ще й кілком підбили,

Щоб на нашу вулицю парубки ходили.

Каша в горщику із значеннями дитини в утробі матері використовувалась і у так званому обряді “бабиної каші”, яку варили баба-повитуха чи породілля. Горщик з пшоняною чи гречаною кашею в кінці хрестинного частування розбивали. Право розбивати одержував той, хто втикав у кашу найбільше грошей (як правило, хрещений батько). Кум розбивав кашник чепелем (залізним ножем без ручки) на дрібні шматочки, прагнучи залишити цілим вінце. Чепель уособлював статевий орган чоловіка, а вінце – жіночий. Отож, відповідно, розбиття горняти символізувало статевий акт. Після цього баба збирала уламки стовбуна, приказуючи: “Щоб важко горщики бились, щоб легко діти родились”. Середину каші з грішми віддавали породіллі, а бабі давали гроші на новий горщик. Кашу їли всі присутні і навіть брали її додому.

З точки зору психоаналітики, еротична контамінація у вигляді поїдання їжі як субституту статевого акту вбачається, і в тому, що молодята на традиційному українському весіллі повинні були їсти кашу з одного горщика однією ложкою, що мало позначити ідею плідності. Саме на весільному обряді можна було переступити через табуйований еротизм – символічне відтворення заборони нерегламентованих статевих стосунків . Адже, відомо, що в багатьох культурах мав місце припис їсти тільки своєю ложкою.

Обрядодії з кашею мали системний характер і у багатьох моментах повторювали схему реалізації родильних обрядодій: кашу варили, збирались родом і возили горщик зі стравою по селу, “торгуючи” його. Така обрядодія мала назву “водіння каші кругом села” або “вкруг компанії” . Учасників процесії називали “кашниками”. Після провезення каші селом, збирались до однієї з весільних хат і “кидали” на неї гроші. Той, хто клав найбільше, мав право бити горщик, а також ділив страву між присутніми. Вершок при цьому отримувала сваха. Цей акт символізував завершення святкових гулянь: “Поки каші да не їли, то усі пили і їли. А як каші наїлися, як собаки розбіглися” .

"Нічні уплави" парубків: етноеволюція полюції

2011-04-07T12:16:00.011+03:00

Завиває сирена – швидка чи поліція?

По задвірках епохи скрадається тінь.

Простирадло небес заплямила полюція –

сперма хмар не потрапить у лоно богинь.

Іван Андрусяк

Ще стародавні вавілонці, намагаючись пояснити природу полюцій, вигадали версію, що чоловікам являється уві сні “дівчина ночі”, але не задовольняє їх. Сини Ізраїля вважали “течіво з тіла” нечистим. У Старому Завіті (Левіт 15:16) читаємо, що “якщо у когось станеться викид сімені, то він мусить обмити водою все тіло, і нечистий буде до вечора”.

Тепер такі елементарні поняття статі, як менструація, полюції, ерекція, у сучасних підлітків (і в хлопців, і в дівчат) викликають найменший інтерес. Для них не є секретом, що при статевому дозріванні у віці 12-14 років більшість хлопчиків вперше відчувають мимовільні виверження (еякуляції) сперми із статевого члена – полюції (від лат. pollutio – “забруднення”), які часто-густо супроводжуються відчуттям оргазму, переважно під час сну при еротичних сновидіннях (їх зазвичай називають “вологими снами”).

Марко Грушевський у своєму етнографічному дослідженні “Дитина у звичаях і віруваннях українського народу” ( Львів, 1906) детально зупиняється на народних уявленнях про природу полюцій. Якщо жіночі менструації в народі часто-густо позначали як “місячки” чи маловідомим зараз евфемізмом “цигани”, то для чоловічих “нічних уплав” народна термінологія не виробила спеціальної назви.

“Цигани в чоловіка є також, але ніхто не скаже, що це потрібне, щоб виродить дитину. Його діло при тому, спустить плоть, от і все. Щоб назвать оце, що сходить нераз таке слизьке на його штани, того не знають люди; чоловічими циганами не називають, так якось остало воно без назвиська, звісно, не потрібне ні нащо. А знають, що воно од того буває у чоловіка, що дуже роз’яриться і дуже йому схочеться, а не має з ким: от і воно вночі само йому сходить; присниться йому щось таке і ото й зійде; що мала-б дитина бути, то воно так змарнувалось. І його не шкодує ніхто й трішки, бо цього добра дуже багато, а жінкам то скіко буде положено, а вже дитина буде. Але є й такі, що їм плоть сходить, а дітей немає. От якби яка жінка дітей не мала з яким чоловіком, а з другим і має вже, то це звісно вже, що він був неплідний; з того-ж ще не знати, чи в його плоть сходила, чи ні, так, що не знати, чи є в їй яка сила, чи був се лише пустяк. Одначе ніхто за се на чоловіка не пиняє. І думки не має, щоб це воно на цигане було похоже. Та про це все може в голову і багато кому входить, але з другими рідко хто говорить. Дехто то ще боїться, щоби хто і не посьміявся, мовби це і невштива мова і через те не буде забалакуваться.

Щоб батьки синам що розказували про се – цього нема нігде: “Він же – кажуть – сам, як такий буде, то догадається. Матері то инча річ: дочкам багато дечого розказують про своє, а і синам дають деякі навчання. І буває, що й батьки гримають на матерів, що не вчать, як у чому помилиться син. “І мати в його була; правда, та наша мати не така, щоби чому бува учить дітей” – часом жаліється перед другим де трапиться хозяїн, як скоїться яке нещастє в життю дітей уже зрослих”.

“Мужеські уплави, – підсумовує М. Грушевський, – відповідають до певної міри місячці жінки і вертають у зрілих людей, що здержуються від статевих зносин, що другий тиждень”.

Полюції, як мимовільні еякуляції, умовно протиставляються довільним (під час коїтусу, петінгу, мастурбації). Хоч “нічні уплави” зазвичай супроводжуються сновидіннями еротичного змісту, вони однак, при глибокому сні можуть не зберігатися в пам’яті. Як зазначає цитований етнограф, люди дивилися всіляко на сей феномен, проте “гріхом було викликувати його штучно”.

Сучасні науковці зазначають, що частота відчування “нічних уплав” підлітками є досить варіативною. Деякі відчувають велику кількість нічних викидів, у той час як інші ніколи не відчували жодного. За даними американських сексологів, “усереднена” частота полюцій чоловіків, коливається у діапазоні від 0,36 разів протягом одного тижня для 15-річного юнака до 0,18 разів на тиждень для 40-річного чоловіка. До того ж, частота “нічних викидів” остаточно не пов’язана з частотою мастурбації.

А от фізіологи виявили досить цікаву закономірність, пов’язану із першими підлітковими полюціями. Так, під дією андрогенів (чоловічих гормонів) хлопці мають два стрибки росту: перший – в період перед першою нічною полюцією, а другий – після неї.

Один із персонажів фільму "Дванадцять" говорить про полюції ...

Фалічні приладдя: "Там макогін блудить, де макітра рядить"

2011-04-02T16:47:00.000+03:00

Усім відомо, що традиційний предмет українського побуту – макогін – це спеціальний дерев’яний стрижень із потовщеним і заокругленим кінцем, яким розтирають у макітрі мак, пшоно, сіль . Про нього кажуть: “макогін – хазяїн у хаті”, хоч і створений він для виконання робіт у системі з макітрою.

За повір’ям дівчатам забороняли лизати макогін (себто облизувати залишки розтертого маку, що залишилася на макогоні), бо тоді матимуть лисого чоловіка. Хлопців теж від цього застерігали, бо начеб швидко полисіють. Саме тому популярною в народі була колись приказка “лисий як магогін”, а ще прислів’я – “там макогін блудить, де макітра рядить” .

Вислів “облизати макогін” здавна має також і переносне значення – дати відмову у сватанні; дістати відмову від тієї, до кого сватаєшся.

Макогін, як і гарбуз, у системі шлюбного обряду виступали символами відмови : під час ритуалу сватання дівчина, не бажаючи виходити заміж за парубка підносила йому гарбуза або макогона. У такому разі про хлопця казали, що він “ухопив гарбуза” або “облизав макогін”. Етнографічні розвідки засвідчують, що у деяких західноукраїнських селах для невдахи будували на подвір’ї здоровенний макогін із соломи – на громадську потіху, що мовляв, “не в своє встряв”.

За влучним порівнянням журналістки та письменниці Світлани Пиркало, для українців “замашний макогін у руках сердитої жінки виступає мало не секс-символом” . “Макогін, – як зазначає авторка, – у даному випадку треба трактувати як гіперболізований фалічний символ, за допомогою якого жінка домінує над чоловіком. Простіше кажучи, п’яного в дупель чоловіка, який приповз додому під ранок, жінка не просто лупить межи очі, а ще й таким чином принижує за допомогою зміни рольових характеристик, змушуючи підкорюватися символічному фалосу” (“Зелена Маргарита”, Київ, 2000).

Проте етнографам відомий і більш “гуманний” спосіб символічного використання макогону. За народними уявленнями, він міг сприяти подоланню безплідності, якщо його похрестити в церкві.

Ось така життєдайно-фалічна сила звичайнісінького кухарського приладдя!

"Фалічний макогін": статеві диспозиції по-українські

2011-03-19T08:51:00.000+02:00

© Микола Махній, літературний огляд

Уривок з повісті Світлани Пиркало "Зелена Маргарита"

Джерело: Пиркало Світлана. Зелена Маргарита. - Київ: Смолоскип, 2000.

Суспільство пригнічує не тільки жінок, воно пригнічує і чоловіків також. Може настав час виступати також і за права чоловіків, особливо у нас, де замашний макогін у руках сердитої жінки виступає мало не секс-символом? (Макогін у даному випадку треба трактувати як гіперболізований фалічний символ, за допомогою якого жінка домінує над чоловіком. Простіше кажучи, п’яного в дупель чоловіка, який приповз додому під ранок, жінка не просто лупить межи очі, а ще й таким чином принижує за допомогою зміни рольових характеристик, змушуючи підкорюватися символічному фалосу.)

Якщо жінка назве чоловіка ідіотом, він попросить у неї пробачення.

Якщо чоловік назве жінку ідіоткою, він отримає по пиці.

Жінка може вибирати – заплакати їй чи стриматися.

Якщо чоловік плаче, то він ганчірка.

Якщо жінка працює – це її заслуга.

Якщо чоловік працює – це його найперший обов язок.

Якщо чоловік не працює, то він ганчірка.

Якщо жінка не працює, вона виснажена домашньою роботою і не отримує за неї ні краплі вдячності.

Якщо жінка не платить за себе в ресторані, значить, вона згодна, щоб її пригостили.

Якщо чоловік не платить за себе в ресторані, він альфонс і ганчірка.

Якщо жінка не хоче займатися сексом, то в неї болить голова.

Якщо чоловік не хоче займатися сексом, то він бездушна сволота.

Якщо жінка стежить за собою, то вона справжня жінка.

Якщо чоловік стежить за собою, значить, він гомік.

Проте не треба забувати і про те, що:

Якщо чоловік вимагає порядку, він мужик що треба.

Якщо жінка вимагає дисципліни, вона незадоволена стерва.

Якщо чоловіку не подобається якась жінка,- це його особиста думка.

Якщо жінці не подобається якась жінка, то це звичайно жіноча заздрість.

Якщо чоловіку не подобається чоловік, це його особиста думка.

Якщо жінці не подобається якийсь чоловік, значить вона його хоче, а він її – ні.

Якщо чоловік домігся підвищення по службі, то він його заслужив.

Якщо жінка просунулась в кар єрі, значить, довелося пройти через чимало ліжок.

Якщо чоловік написав геніальний роман, його визнають генієм.

Якщо жінка написала геніальний роман, то, по-перше, це було дуже давно, а по-друге, за неї писав чоловік.

Якщо чоловік фліртує з жінкою, значить, вона йому подобається.

Якщо жінка фліртує з чоловіком, то вона геть утратила сором.

Якщо чоловік говорить, то йому є що сказати,

Якщо жінка говорить, то їй хочеться поговорити.

Якщо чоловік п є, то він має право іноді трохи розслабитися.

Якщо жінка п є, то вона алкоголічка.

Якщо чоловік незадоволений підлеглими, значить, вони припустили помилки.

Якщо жінка незадоволена підлеглими, значить, у неї предменструальний синдром.

Фалічність в історії культури: відео

2011-03-19T08:50:00.000+02:00

"Прутень" в новітній українській літературі: ґейський ракурс

2011-03-06T00:11:00.005+02:00

© Микола Махній, літературний огляд

Олесь Барліг. Тіпа "гомо-порнографічна проза". Уривок із оповідання.
Джерело: http://yablor.ru/blogs/tipa-gomo-pornografichna-proza/1149665

...Ти просив написати еротичне оповідання про нас. Аби ти міг читаючи його мастурбувати і уявляти нас удвох. Мені трохи лячно. Я намагаюся відмовитися, втекти від цього. У мене в творах ніколи ні з ким не було сексуальних сцен. Мені видається дурним і зайвим описувати фізіологію кохання. Нікого не здивуєш найвіртуознішим зображенням злягань. Всі й так знають, що відбувається в ліжку. Якщо ж хтось хоче попестити себе за подібним чтивом, то в той час, коли кораблі борознять простори Всесвіту м’яти гуся за книжкою – варварський анахронізм. Ти ж говориш, що якщо я письменник, то можу написати будь-що. Це не чесно!..

І ось я старанно готуюся до цього. Найбільша складність в тому, що я ніколи не бачив тебе голяка. Лише голим по пояс й один раз ти переслав мені фото свого довгого обрізаного прутня. Прошу тебе сфотографувати свій зад. Бо списувати тіло коханого зі своєї уяви і фантазії – кощунство. Й вже в обід я маю маленьку світлину 200х217 прекрасної дупи, що визирає з-під спущених синіх спортивних штанів. Сідниці стиснуті (задля сильнішого ефекту?). Навколо їхнього супліддя – рідке рудувато-русяве волоссячко. Від одного тільки погляду на ці розкоші мій молодший товариш починає ворушитися. Як ремарка до фото – тобі незручно було фотографувати себе самому – весь час виходило не те, що хотілося – ти попросив друга засвідчити свій зад у цифрі.

Тепер я маю все для того, щоб розпочати перший рядок. Боже, як же ж це робиться? Чи я читав щось коли-небудь путнє з еротичної прози? Має ж бути якась передісторія? Я от люблю порнофільми з передісторією. Коли є якийсь вибагливий сюжет, фабула… Ось і ми. Як ми могли перестрітися? Після смерті? Я вже писав про це? Уві сні? І це теж було… Гаразд, це тупо моя сексуальна фантазія. Я приходжу додому втомлений після роботи. Вдома нікого немає – всі кудись розбіглися. Я вечерею і сідаю у крісло. Заплющую очі. Запускаю руку в труси. Намацую свій член. Відчуваю, як він набухає у руці. Ніби моя рука – це жіноча матка, а він – зародок, що стрімко перетворюється на рухливий і непосидючий плід восмимісячної витримки.

В темряві я промальовую нас. Я бачу спальню в бежевих тонах. Світильник на тумбочці. Причинені портьєри. На підвіконні тоненькими, трохи присохлими на кінцях щупальцями визирають якісь квіти. Ти наполегливий. Ти хочеш негайно й тобі не обов’язково потрібне ліжко, але мені таки вдається штовхнути тебе на нього. Ти розриваєш на мені одяг – футболку, труси. Ти робиш це необережно й мені трохи боляче. Тобі подобається, коли мені боляче, це збуджує тебе. Чомусь ти вирішив, що я створений для того, аби підкорюватися і страждати від фізичного болю. Яка дурня! Все життя був садистом й ніколи не міг розрахувати в цьому своєї сили. Ти кусаєш мене. Здається зараз відкусиш сосок.

- Блядь, обережніше, а то зараз зуби виб’ю.

Ти не слухаєш і продовжуєш, але робиш це набагато чуйніше. Проте укуси швидко набридають тобі і ти переходиш до засосів. Спершу я не міг збагнути, звідки у тридцятичотирьохрічного дядьки це нестерпне бажання робити величезні засоси. Потім ти пояснив, що хочеш, аби всі бачили кому я належу. Я що – худоба яку треба таврувати? Думав, для таких речей купують золоті прикраси з ініціалами…

Я беру твій розпечений член до рота. Намагаюся захопити якомога більше його довжини. Тебе це затьмарює і ти починаєш заштовхувати свого прутня все глибше. Блін, чувак, ти хочеш, щоб я подавився твоїм майном? Здається до тебе доходить, що варто збавити темп і ти цілком віддаєшся моїм ритмічним рухам головою. Я люблю робити міньєт, хоча, мабуть, виконую це не надто вправно і завжди заздрю віртуозам цієї справи. Мене заворожує відчуття фалосу в роті. Його об’єм, вага, твердість. Ніби мій рот станок і в нього входить деталь яку я маю – мушу опрацювати. Але від недостатнього досвіду в мене швидко втомлюється шия і вийнявши твого прутня я просто вилизую його вуздечку і голівку. Смакую спермоцид перемішаний з моєю слиною. Ти гладиш своїм членом мене по обличчю. Лягаєш згори…

О, який же ж ти голодний. Твої пальці зараз просто розірвуть мене. Тобі треба було стати масажистом, а не піаністом – бо одне дотичне до іншого. Ти хочеш схопити мене за волосся, але тобі не вдається – ніяк не звикнеш до моєї короткої зачіски. Тоді береш мене зашию, ніби прикриваєш долонею синці, що вже визрівають на горлі. Втискаєш мене у ліжко. Гладиш пальцями мій анальний отвір. Твоя давня мрія взяти мене усією п’ятірнею. Варто припиняти цю гру в одноосібного альфа-самця. Мій вихід. Я хапаю тебе за сідниці, трохи розсуваю їх і починаю облизувати твою шию. Ти пручаєшся, бо знаєш до чого я хилю. Але тікати нікуди і я не відступлю. Мій язик спершу виборює собі не більше п’яти сантиметрів на твоїй шиї, але секунда за секундою він освоює все нові території. І ось я вже вилизує тебе від наплічної кістки до мочки вуха. Ти вже не пручаєшся – лишень злегка ричиш виказуючи незадоволення перед тим, що таки доведеться здаватися.

- Ні, - говориш ти.

- Спершу я тебе…

Продовжуючи вилизувати шию я масирую твої соски, тебе це збуджує. Я так хочу скласти руки на твоєму попереку й відчувати як твій член притикається до мого. Відчувати його розпечене тепло. Але мені не варто зупинятися.

- Ми так не домовлялися.

- Все буде як ти хочеш, але потім…

Я завжди входжу в тебе так аби бачити твоє обличчя. Це найцінніша. Найкоштовніша мить – перші кілька секунд, коли мій прутень зслизає в тебе. Твої замружені очі. Брова-шкапівня. Відкриті губи у беззвучному «О». Спершу ти напружений. Ніби все твоє тіло прислухається до мого стриженя, що ворушиться в ньому. Аж ось увесь відкриваєшся моєму бажанню злитися з тобою. Перетворитися на біомасу з м’язів і кінцівок, що судомно здригаються в оргазмічному пульсі. Мене засмучує те, що ти кінчає раніше, та я не виказую цього. Виходжу з тебе і встаю з ліжка. Спираюся долонями об матрац. Розставлю ноги. Чекаю поки ти змастиш мене дитячою олією. Тепер твій час показати хто в домі господар.

"Прутень" в новітній українській літературі: дорослий коханець

2011-03-05T22:53:00.008+02:00

Джерело: Незалежний культурологічний часопис «Ї». - 2004. - Число 33.

Здається, голос у мене в цю мить затремтів. Тоді вона підсунулася ближче і заплела свою руку з келихом за мою, ми випили, не відводячи одне від одного очей, а потім відклали келихи, і поцілунок наш тривав так довго, що я не міг потім навіть пригадати, коли ще і з ким я так надовго зливався в одному поцілунку. Але цей поцілунок не обмежився самим виціловуванням, бо ми впали на коц, ліва моя рука опинилася в неї під головою, а права гладила їй спочатку спину, потім перемандрувала на перса, тверді й ідеально округлені, далі вона розстібнула їй блюзку і, вивільнивши одне персо зі станика, узяла його в жменю, але воно не вміщалося, воно билося в жмені і пульсувало, як спіймана пташка, а пиптик під долонею пучнявів, наливався, а тим часом наші тіла так тісно прилягали до себе, що я відчував, як вона реагує на мого прутня, тут я не витримав, висмикнув руку з-під блюзки і почав гладити її дупцю, а з дупці хутенько перебрався на стегна, ось моя нога вже між її ногами, а рука уже в неї на животі, між ногами, там гаряче, там пашить жаром, пальці потягнулися до ґудзика на джинсах, жодного опору, так само вони розправляються і з блискавкою, рука пірнає в трулі і нижче, нижче, де все уже вологе і спрагле, палець тоне у гарячому м’якуші, а ось і її рука лягає на мого прутня, ну все, нема чого зволікти, я стягую з неї джинси і все це у тому самому цілунку, стягую майточки, скидаю з себе також і, не відриваючи вуст лягаю на неї, а вона приймає мене, розкинувши ноги, зігнувши їх у колінах і заплющивши очі, стогнучи все в тому ж поцілунку, однак, відчуваючи, що в такому перезбуджені я ось-ось випорсну усі свої скарби, я думками спурхую кудись далеко-далеко, і пурхаю там доти, доки вона не отримує оргазму і не відриває свої вуста від моїх, аби застогнати голосно, у небесну синь, у лісову свіжість, і кінчаю відразу ж за нею, навіть не встигнувши запитати, чи можна у неї кінчати, і відвалююся знесилено набік. Ми лежимо якийсь час мовчки з очима у хмарах і пролітаючих птахах. Мій прутень ще з хвилину ритмічно пульсує, націлившись ракетою в небеса, та, не дочекавшись старту, опадає. Ми обоє голосно дихаємо. Я намацую її пальці і стискаю, вона відповідає на потиск, пальці переплітаються, і завмирають. Я підводжуся і бачу її тіло – молоде і гарне, цілюще тіло, яке втамувало мій голод і мою спрагу, перше тіло за півроку. Я цілую її в пупок.

"Прутень" в новітній українській літературі: підліткове солодійство

2011-03-05T20:51:00.010+02:00

Влад Соколенко. Уривки з роману «Земля е(о)рогенна»

Джерело: «СТЫХ»: Альманах своевременной литературы. Вып. 23 «Третий глаз»/ Сост. М. Бородин, А. Мухарев, М. Беспалов. – Днепропетровск: Новый Мост, 2008.

ІНТЕРМЕЦО?..

Назву я напишу. Вона випливе, як золота рибка з безодні океану, усміхнена (бо не лише рибка!), щаслива від самопідтвердження. Я згадав його. Брата. Двоюрідного брата по земній лінії. Розповідав, що імена розсипались у мені, мов нетривка піраміда. Це лише стверджує, що ім’я – умовність, позначка чи ознака життєвого біологічного імпульсу... Стривай, не треба так далеко. Назву його Конт, а той, хто читає, ретранслює мій земний світ, здогадається про кого йде мова, бо повторюю: ім’я не виражає суті людини (зараз, бо колись люди мали зоряну систему імен і були ріднішими, розумнішими). Справжнє ім’я мало б відтворювати тип людини за її реакцією на світ, за особливостями цієї людини.

Конт, то й Конт. Це продовження духовного сюжету землі, який зветься новелою. Але я відчуваю, що жую жанровий кокон (форма вислову землян). Умене виходять настроєві напливи, як напливи кори на стовбурі, від натиску соків. А причина? Хтось стримує або напирає. Це має вийти! Звучить у духовному підтексті і соки прориваються знову у зовнішню безформність чуттів... Але ми знаємо. Це однак Система – щось одне, що виражає сумарну дрібність понять.

Конт. Чому я знову? Двічі чи тричі бачив його серед людей, хоч його і немає. Пам’ятаєте? Відгули прощально сотні машин (просигналили з АТП (абревіатурна позначка) і його повезли на спочинок землі. Бачив одного разу серед людей, бо тут є біодвійники. Схожість буває один до одного. Я аж щасливо-болісно жахнувся в автобусі (їхав з Лацу). Конт, через скільки років... Моя дитяча напівлюбов. Моє визрівання мужчини. Але не це мене чуттєво залихоманило. Я потім відчув кільцеву спіраль вічності. Ще не остаточно. Але щось додалося мені: в’ялення людей від років життя, зсихання шкіри, затихання прутнів, піхов, погашення посмішок уст, в’янення кроків. Це якось тихою лінією увійшло у мене. Я відчув людину як подимок, як молозиво первістки: тимчасовий доторк, більше не буде. Тіло таке ніжно-юне на початку життя, окрилене духом пізнання, розум гнучкий і піддатливий. Світ розкривається (вривається) бурхливо і трохи дивно, бо не жалкує фарб і відтінків. Вони залишаються на все життя: пам’ятаєте (для тих, хто спостерігає вічно).

Наше маленьке вимощене ліжко серед літньої ночі. Ми засинаємо голими під тьохкання солов’їв. Ми тулимося одне до одного, мов сліпі котята. Ми не знаємо: підсвідомо йде фіксування інформації. То досвід. То велика дорога у Кінець, до якого треба дожити: твердість стегон, м’язистість черева, слаба відчуттєвість губ, неприлаштованість прутня, який ніби сліпим оком шукає таїни вдоволення (і що це за диво!), але його (дива) немає. Лише вправні завчені рухи пальців на голівці прутня, що вже починає сміливо виглядати у світ. Він (точніше, прутник) уже може побороти комаря чи мураху. Він уже живе законами прутня мужчини, але ще снить цими законами, залишаючи на стегнах перші краплини мужської звитяги. Потім я пам’ятатиму Конта Мужчиною: чорне плесо навколо прутня. Прутень, мов цар серед лісу. Стегна стрункі, сідниці хвилясті, зліплені в два кавуни. Плечі широкі. Руки трохи заслабкі м’язами, але не настільки, щоб не видаватися сильним мужчиною. Дорослими ми вже разом не видобували втіхи з прутнів. Це минулося, як дитяча забава, але відчуття теплої літньої ночі, краплі першосолоду на стегнах, тепле згорнення тіл, шукання прутневого спокою на вигинах тіла і його незнаходження – усе це підсвідома фіксація чогось більшого, ніж я про це розповідаю. Конту зараз не було б і 500 років. Він був би мужчина з сивиною на скронях. Сильний видобувач чоловічих бажань. Але це не так зараз. Я не вірю, але його тіло там, у землі, тихо покоїть доторки світу. Доторки жінок, що відкривали його для пестощів, уривчасті коливання прутня – велика видобувна робота Мужчини; оті прокидання свідомості вранці на день новий, маячіння вежі прутня (я недаремно про нього часто пишу, або про піхву. Ми виходимо з них. Ми закільцьовані в них. Ми в їх системі спочинку і роботи. Коли вони відходять на відпочинок, відходить наше тіло і розум. Бережімо їх!).

...Маячіння вежі прутня – як поклик серед хвиль судам, що заблукали...

А ще наше пригорнення. Любов? Ще не любов – квітка тілесного доторку-спалаху. Це як визрівання облогового дощу тихо-непомітно. Сіє аж у душу, далеко, не заблукає. Робить свою вічну роботу першостворення.

Я люблю тебе, Конте. Знаю: ти чуєш мене через дружин, дітей, життєві обставини, ми зустрічалися завжди у душі на плесах тієї літньої теплої ночі, серед цвіркунів і дівочо-парубочих вигуків. Я – то все Земне. То все – горизонт першопроби. Ми тут відшліфовуємо закони першобуття людського. Ми чорнороби, але здатні на самоосмислення. Я вже бачу як згорає день на людських обличчях (Конт не встиг згоріти на обличчі!). Вони в’януть, відцвітають тихим візерунком осені, потім лежать у домовинах, урочисто-гордовиті, усміхнені, обілені, прочулені. Коли уважно можна читати все: настрої конкретніших дій – поливання городу, сув’язь піхви і прутня – сумарно це океан м’язових настанов, великий експеримент першовідкриття. Він продовжується, і народження дітлахів не увінчує його результатів. Щось мусить бути більше через сотні, тисячі років. Щось мусить змінитися у виразі успокійливих смертних облич... Це вже будуть не люди? Але робота, яку ми проживаємо, певно, не марна. Ми працюємо на Систему Визрівання Вічного.

Я люблю тебе, Конте. Я люблю тебе у системі Визрівання Вічного, хоч ми і не повинні знати про це. Я донесу доторк твого десятирічного цвіту у світи Гармонії. Найперше через ту далеку літню ніч, цвіркунів, несміливий доторк уст до плеча, тихе згорнення одне до одного і завагітніння прутня, що раптом перекреслив канони спокою.

- Заснемо? - це Конт.

- Ні, що ти. Така ніч, - клади голову на плече, - дивимося на зорі... Конт зітхає.

- Спати хочу. Давай уранці поговоримо.

- Уранці спати хочеться і комарі кусаються.

- Ну, давай тоді ще раз...

- Давай.

Наші дихання стають уривчастими, зорі починають підплигувати. Ще навіть не хлоп’ча пісня. Ми солодко входимо у ніч і провалюємося у щасливий вир сну...

Як же я назву новелу? Інтермецо?

МАЛЕНЬКА СРІБНА НИТОЧКА

Прощання не в’ється з тихого туману дитинства, а колеться. Дитяча трансформація почуттів легка на переломи настроїв і відчуттів, як кульбабка. Сиплеться, сиплеться. Невідомо, що лише відсипається – зостається. Я відчув сьогодні – дитинство „комок” – малий ризовий м’ячик пам’яті: як далеко кинеш за спомином, так здалеку і прилетить, прибіжить, присипле... і неодмінно все золоте і стібне, ранкове і молоде, найкоротше і найщасливіше.

Дитинство дається землянам для графічної пеленгації чуттєвої аури. Це не забувається ніколи. Велике Це водночас і Туман, бо життя – то соломинка доточення до соломинки і порушити той місток – лиш м’яко дихнути з Вічності.

Конт пішов від нас, коли ми були дорослими, але запах трави, яку ми драли у лісі з луків для куреня, ще живий. М’яка прохолода коріння і зелені. П’янка роса, коли уранці (готуємо заздалегідь, щоб прив’яла). А потім лежання під зорями, які видно в отвір. Зорі пахнуть. Що пахне дитинство – не усвідомлюємо. Не усвідомлюємо, коли їдемо велосипедами з Орахом (третій друг дитинства) через Чорну Балку, яка ніби вибирається з Ріки. Ми зупиняємося. Степ пахне травою. Цвіркуни переливають нам усю чуттєву гаму землі, трави, неба. Сонце вже заходить. Тиха, напівпрохолодна пора стиглості. Орах каже:

- Віддр...чимо.

Ми мутними очима дивимося на нього. Скільки їхали від ріки. Втома. Спати б.

- Ну і дурні, - каже він ніби натхненно, дивиться у небо, ніби підморгує йому, розстібує ширіньку.

Прутник у нього вже навчений грою пальців, одразу зіскакує і вперто лізе вгору до неба. Я і Конт без цікавості споглядаємо вечірню дитячу картину. Хочеться спати. Заплющую очі.Ну і що, що Орах др...чить? Він тричі на день з прутнем вовтузиться. Хай іншого разу перебіситься, а тоді і поїдемо. Орах крізь мою дрімоту тихо сопе. Сонце відблискує на його обличчі. Воно зосереджене. Це вже напівмужицький спів-висвисток. Насолоду відчуває точно. Це я знаю, бо коли тепло-щемна хвиля підкочується до мозку (знаю по собі), Орах ритмічно починає вигравати сідницями. Вже вони відсвічують багровим відсвітом променів. Малі яблука великих майбутніх бажань і поки обличчя товариша не змлосне, не зм’якне і блідо-червона тінь не впаде на нас, він не зупиниться...

Конт торкне мене за плече:

- А мо’?.. Ловко-таки.

- Ти сам ловкай, а я не буду. Ну чого серед дороги...

Але Конт саме таки серед степової дороги на сході сонця оголює сідниці і прутень-підстрибок (від молодший від нас на два роки) починає стрімко кидатися з-під пальців, поки таки впевнено не налаштується на сторчкуватість, і очі друга й двоюрідного брата заплющаться від насолоди і його рука ніби впевнено і довго буде товкти небо у ступці свого бажання.

- Давай, давай, - усміхнеться до мене у леті Орах, - ти вже хочеш, я знаю, - і порине у видобування втіхи.

Степ. Пагорби сонця ніби розділені навпіл хмариною. Цвіркуни не такі виразніші, як удень. Або втомилися, або зачаровані хлопцями. Таки відверто це. А що, коли полуторка серед шляху, або велосипед? Хоч правда ми обіч, у споришеві. Я вже теж відкрив ширіньку. Пальцями прутника не воджу. Він сам стоїть – роздивляється. Я його лиш травинкою полоскотав, а він, як дорослий, дужче здибився, торкнувся пальців. А далі пішло завчено...

Конт, відповідно, втішився першим. Сріблиста нить м’якої, ще прозорої рідини лишилася на стегні. Він не витирав її. Це доказ мужчинності. Він спостерігав за нами. Далі вирівнявся брат. Хоч на стегнах нічого і не було, але біла цятка тугого пилку випнулась з голівки прутня. Так і лишилася світити, як кришталик на сонці-заході. Я, як і Орах, уже цвіркнув тонкою ниткою чоловічого прилучення. У ту мить якось непомітно відлетіли кудись цвіркуни, бо не чув їх. Горизонт затьмарився, сонце ніби увійшло в мене, і я тихо світився у млості.

- Ще раз бобика зганяємо? – мрійно дивиться на нас Конт.

Ми мовчали. Вишня одразу не виростає на гілці, коли її зірвали. Рік минає... Я не говорю про це товаришу. Я п’ю мовчання. Рідне, ласкаве, трохи терпке до несамовитості. Ми ще лежимо горілиць без штанів, а потім ніби по команді схоплюємось: на горизонті велосипедист.

- А може, так і лежатимемо, - ухиляється Орах, - шо він нам зробить, а нам гарно буде.

- Звідки ти знаєш, що гарно буде? - уточнює брат, застібаючи штанці.

- Не знав би – не говорив би...

Але ми таки одягаємось. Я і брат. А Орах повертається до велосипедиста сідницями. Вже і потемки, але я бачу, як їде чоловік років сорока. Уважно розглядає нас. Ми (я і брат) прошпилюємо його поглядами: як зреагує на Ораха? А ніяк. Ніби усміхається, спльовує. Плювок – смачний і різкий увечері. Зиркаю на Ораха. Знову ганяє бобика. Дурень. Так відверто, при подорожньому. Хоч може воно здаля здається, що Орах відливає сечу. Але я бачу як тремтить його рука і сідниці у ритмі допомагають руці.

- Кажіть, коли від’їде, - шепоче товариш.

- Поїхав. – це Конт.

Орах повертається до нас і несамовито доторкує свого прутня (справді великий) до тої миті, коли той вдруге виприскує млосу й ящіркою відповзає у ширіньку.

То сором наш сховався. Сується мені моє.

- Ви ще не хочете? - ніби щасливо усміхається Орах.

Мовчимо. Вечір мовчить. Уже не видно профілів наших облич. Ніби мала срібна ниточка, що випурхнула з нас, в’є і в’є все навколо у срібну ерогенну ніч насолоди. А мо’, то не ніч? Уже юність, і сорому там більше, і в’юнкового виприскування, і всього-всього непередбаченого...

Фалічні "колодки": традиційні залицяння у Масляний тиждень

2011-03-04T12:18:00.006+02:00

Загальновідоме народне свято Масляна з давніх давен ще святкувалось також, як Колодка або Колодій.

Ой, колодка, колодка,
Ой яка ж ти солодка.
Цілий рочок треба ждати,
Щоб на тобі погуляти!

Починали святкувати Колодія на початку тижня. Наші предки вважали Колодку символом продовження роду, себто фалічним знаком. Веселощі, кмітливі забави та жарти супроводжували умовні обрядові дійства упродовж усього тижня.

Ворогуючим людям, наприклад, годилося обов’язково помиритися, їм приписували обов’язкове вживання “колодієвих” напоїв. Пити такий напій вони мусили “по колу”, щоб погасити злобу та роздратованість, наприклад сварливим сусідам, заздрісникам, свекрусі з невісткою; тещі з зятем, інакше зло за рік до наступного приходу Колодія так сточить серце та душу, як шашіль тверду деревину, роблячи її крихкою, а згодом перетворюючи на порох.

Осібне місце у цьому святі належить унікальному за символікою звичаю, що відомий під назвою “волочити колодку”. Вперше цей термін увійшов до писемних джерел чотири з лишком сторіччя тому, хоч на думку багатьох дослідників, він сягає своїм корінням у дохристиянські часи, мо, навіть до матріархату, оскільки в ньому чітко простежуються елементи глибинних вірувань – “законодавцями колодок” були не чоловіки, а жіноцтво.

В понеділок зранку, де жіночий гурт збирався справляти Колодки, одна з жінок приносила до хати звичайне поліно – частину дерева життя та символ продовження роду. Інші жінки сповивали його, наче маленьку дитину, і, розклавши на столі принесену складчину, частувалися та вітали одна одну з “народинами”.

А довкола тільки й чути було: “Народився Колодій, народився!”

У перший день святкування Колодія заміжні жінки обходили родини, де були хлопці й дівчата, що не одружилися шлюбного сезону. Парубкам прив’язували колодку до ноги, у такий спосіб намагалися карати затятих одинаків. Пам’ятаючи про такий звичай, вони заздалегідь готували “відкупного” грішми або оковитою. На відміну від парубочої колодки, дівочу колодку оздоблювали паперовими квітами, барвистими стрічками та прив’язували дівчині, що забарилась із заміжжям, до лівої руки.

В цей час Колодій наче карав тих, хто знехтував подружнім життям, нагадуючи: “Не женився єси, то колодку носи!”. Прив’язували таку колодку і матерям до ноги, бо “не оженили своїх дітей”. За звичаєм, той, кому присуджено таку кару, не мав права знімати “колодки”доти, доки не відкупиться, цебто не поставить могорич.

У давніші часи цей обряд тривав протягом тижня, з ранку до вечора. Перед тим, як розходитись, молодиці знову пеленали Колодія пелюшками, взятими з трьох родин, де є немовлята, і, прикривши сповивачем, йшли з піснями по домівках:

Не пускає мене мати
На вулицю погуляти,
А хоч пустить, то пригрустить:
– Іди, доню, не барися,
У сінечки та й вернися!
Бо на дворі піст наступає
А хто його проскаче,
Той Великодня не побаче…

Етнографи висувають припущення, що термін “колодка” перейшов від молодіжних гуль – “на колоди”. Адже традиційно в Україні молодь, а почасти й дорослі, збиралися за теплої погоди на колодах. На них проводили розваги, знайомились одне з одним, полагоджували інтимні та громадські справи. Місце – а це переважно було складоване дерево біля осель – віддавна називали “на колоди”. Піти “на колоди” означало збиратися до гурту. Громадських осередків, на зразок сучасних нічних клубів не було: осінньо-зимове дозвілля проводили в спеціально найнятій оселі – вечорницях. Але як тільки тепліло на вулиці, всі збиралися “на колодах”. Відтак тим, хто пробайдикував цей сезон – не знайшов собі пари “на колодах” — пов’язували як своєрідну кару Колодія.

Деякі дослідники вважають, що в дохристиянські часи наші пращури мали свого окремого покровителя подружнього життя, як це маємо з античним богом – Гіменеєм, що освячував шлюбом дозрілу молодь. Таким міг бути і Колодій, котрий карав тих, хто легковажив із влаштуванням нової родини.

З часом “колодка” перетворився на символічну малесеньку колодочку, букет квітів, цукерку, булочку або шматок матерії, хусточку – незаміжні дівчата прив’язували ці атрибути неодруженим парубкам, які їм подобалися – це були останні маневри перед Великим постом до залицяння, щоб знайти собі пару. Хлопець, що отримав такий знак уваги, мав запросили дівчину на танок і пригостити її чарочкою горілки. Якщо дівчина випивала чарочку, це означало, що “хлопець вчепив дівчині колодку”.

Таким чином відбувалися певні заручини. Потім протягом семи тижнів Великого посту вечорниць не влаштовували, а на Великдень дівчина мусила “віддати колодку” – написати кілька писанок і подарувати їх своєму парубкові.

Війни розмірів: прутні проти нацюцюрників

2011-02-28T18:39:00.008+02:00

Вовочка приходить в аптеку:
– Дайте мені пачку презервативів!
– По-перше, це не для дітей, – відповідають у аптеці, – а по-друге нехай прийде тато і візьме потрібний розмір.
– По-перше, це не для дітей, а від дітей, а по-друге це не для тата, а мама їде на курорт, і які там будуть розміри, вона ще не знає.

Вчених завжди цікавило питання: чи залежить розмір чоловічого статевого органу від раси?

Побутує теорія, згідно якої найбільші розміри пенісу мають особи африканського та аравійського походження, європейські та американські чоловіки мають пеніси середніх розмірів, а найменші – в країнах Східної та Південно-Східної Азії. Але є чимало винятків, які ставлять дану теорію під сумнів. Так, дослідженнями канадського сексолога Річарда Едвардса (1998) було встановлено, що всупереч популярному міфові, у довжині ерегованого пеніса чорношкірих чоловіків і європеоїдів статистично значного розходження немає. Однак у латиноамериканців та азіатів (вихідців із Китаю, Японії, Кореї та В'єтнаму) ереговані "друзі" були значно коротші в порівнянні з "прутнями" європеоїдів і темношкірих чоловіків.

Отож, уявлення про так звані "азіатський" і "європейський" розміри достатньо помилкові, проте вони досить легко підхоплюються "народними масами", псевдонауковими статтями.

Соціологи вважають, що і питанню розмірів презервативів більшість чоловіків надають явно перебільшеного значення, що пояснюється психологічними причинами та різного роду штампами й міфологемами.

Так, якщо слідувати міфу про відповідність розміру презервативів фізіологічним особливостям різних народів, то слід чекати, що найбільші презервативи випускаються в африканських та арабських країнах. Проте насправді презервативи лише враховують фізіологію, а виготовляються відповідно до стандартів. Тому розмір презерватива залежить не від країни-виробника, а від замовника, що обирає стандарт.

За стандартами Європейського Союзу довжина презервативів має бути не менше 170 мм, а ширина повинна дорівнювати номінальній ширині, встановленій виробником, з граничним відхиленням 2 мм. Номінальна ширина повинна знаходиться в діапазоні 44-56 мм.

Логічно, що презерватив не повинен бути дуже вільний, інакше він погано забезпечуватиме своє контрацептивне призначення і не захистить від захворювань, що передаються статевим шляхом.

Більшість презервативів, поширених в Україні, Європі і США, мають наступні розміри: довжина - 180-190 мм, ширина - 52 мм. За даними статистики, такі розміри повинні задовольняти 75-80% чоловіків. Проте деякі компанії випускають презервативи збільшених розмірів, щоб задовольнити будь-які фізіологічні потреби (або власне "Его") покупців.

Щоб вберегти молодь від ризику захворіти на СНІД та зменшити кількість підліткової вагітності у Швейцарії віднедавна почали випускати презервативи для підлітків. Такому рішенню передувало дослідження, під час якого чверть хлопців віком від 13 до 20 років зізналися, що стандарті презервативи для них занадто великі і вони ними рідко користуються через невідповідний розмір.

Якщо стандартний презерватив має діаметр 5,2 см, то підлітковий – 4,5 см. Що ж до довжини, то й у стандартних, і підліткових презервативах вона дорівнює 19 см.

"Коні не винні?": еротична символіка коня в українському фольклорі

2011-02-24T14:38:00.005+02:00

Ориґінальною гранню образу коня в українському фольклорі є його еротична символіка. В одній із так званих “еротичних” казок, варіант якої побутував на Поділлі в середині XIX ст., персонажі – пані та її прислужник – розмовляють поміж собою метафоричною мовою, в якій прутень зветься “конем”, піхва – “колодязем”, тож, відповідно, і статеві зносини образно описано як напування коня.

Часто символ коня набуває еротичного забарвлення у весільних піснях:

Да давали коням гречку,

Як їхали по дівочку,

А тепер сочевицю –

Везем молодицю.

Етнографи зафіксували весільний обряд, коли молодий із боярами їде по наречену, мати у вивернутому кожусі виходить на поріг і обсипає всіх вівсом, а один із бояр тим часом обводить коня навколо діжі.

У купальській пісні співається:

Ой на Купала, на Івана
Там скакав коник під гречкою,
А за ним Василь з вуздечкою:
– Не скачи, коню – загнуздаю,
А ввечері ще й осідлаю.
Та й поїдемо до Марини.
Вона купайла прибирає,
А мене молодого дожидає.
Вона свічечки засвічує,
Свого Василя дожидає…

У ліричних піснях напувати або пасти коня – ознака найбільшої довіри до милого:

Ой ти, місяцю, я зіронька ясная,
Ой ти, парубок, я дівчина красная.
В вишневім саду я тобі коня пасла.
Ой пасла, пасла – звечора до півночі,
Упала роса на мої карі очі.
Не так на очі, як на русую косу,
Серце парубче – віночка не доношу…

Фольклорні сюжети розмаїті… Одна дівчина “взяла коня за вудила, по подвір’ячку поводила”. Інша каже: “А я свому миленькому коня напуваю”. Проте буває, що парубок просить: “Дівчино моя, напій мя коня”, а вона не погоджується:

Не напою, бо ся бою,
Не твоя жона.

Деякі козаки вміють наобіцяти “золоті гори”, такі пропонують:

Дівчино моя, сідай на коня,
Та й поїдем в чисте поле, до мого двора,
А в мому дворі – штири світлиці,
Ще й п’ятая світличенька – для миленької…

Найчастіше дівчата відмовляються, кажучи:

Козаченьку мій, коли б я твоя –
Взяла б коня за шовковий повод та й напоїла…

Польський лінгвіст Януш Анусєвіч, аналізуючи етнокультурну символіку “коня”, показує на прикладах народної творчості поляків, що образ коня має також досить потужний еротичний символізм. Цей домашній улюбленець символізує палке бажання, чоловічий статевий орган, тобто є чоловічим символом. Але водночас, за твердженням дослідника, коневі у польському фольклорі притаманні й такі риси як демонічність, мудрість, вірність. Учений також запевняє, що ставлення людини до коня в народних творах завжди є позитивним, що свідчить про спорідненість польського та українського народного світогляду у відображенні символічного значення зооморфного образу.

Отож, із образом коня і польський і український фольклор пов’язуює уявлення про кохання, милу дівчину, бо саме кінь є свідком почуттів і переживань козака. Дівчина, віддаючи честь своєму коханому, перш за все піклується про його коня:

… Взяла коня за повода,
А милого за рученьки.
Повела коня в станицю,
А милого у світлицю.
Дала коню овса, сіна,
А милому меда, вина.

У багатьох народів кінь символізує плодючость, мужність та сильну владу. Він є давнім знаком циклічного розвитку світу явищ, посланцем богів. Кінь означає як життя, так і смерть. У шаманській традиції – це перевізник душ та поховальна тварина.

В аналітичній психології кінь – це інтуїтивне пізнання. Восьмикопитні або безголові коні зафіксовані в міфології та обрядах германських та японських “чоловічих спілок” та асоціюються із сексуальною енергією, поривами бажань.

З психоаналітичної точки зору кінь є архетипом чоловічого початку – Анімусу, як його назвав Карл Густав Юнг. Анімус є і в чоловікові, і в жінці, оскільки все у світі створене за принципом гармонії.

В ідеалі кінь уявляється гарним, майже прекрасним, сильним і енергійним, з ним хочеться повзаємодіяти: покататися, погладити. В цьому образі відображається ставлення до свого “внутрішнього мужчини”, якщо воно позитивне, то відсутні й труднощі, пов’язані зі своєю статтю.

Які асоціації у вашій уяві викликає образ коня?

Якщо кінь уявляється прив’язаним, худим, замореним і сумним, то, імовірно, що чоловічий початок придушується особистістю, його сила і творчий початок не приймаються. Якщо в óбразі захотілося нагодувати коня, від чого він почав змінюватись на краще, це означає, що психотерапевтичний вплив реінтеграції цього архетипу відбувся.

Іноді кінь може бути ворожим, злим, агресивним, який викликає страх і бажання втекти. Це свідчить про негативний стереотип щодо чоловічого, як руйнуючого і нестримного. Чоловіче лякає, відповідно не вдається реалізувати безумовно позитивний потенціал цього початку.

Катання на коні – символічне поєднання і прийняття чоловічого початку. Для чоловіка – це володарювання і керування своєю мужністю, для жінки – це можливість довіритись, віддатись чоловікові.

Фалічний потенціал народів світу

2011-02-20T22:32:00.006+02:00

У світі поширено чимало міфів про асексуальність чи гіперсексуальність представників тих чи інших етносів. Наприклад, побутує точка зору про особливі потенції та свободу сексуальної поведінки чоловіків та жінок у африканських народів, які, мовляв, протилежні європейцям.

Психоаналітики наголошують на сексуальному компоненті расизму, надто на деструктивному впливі расизму на сексуальні стосунки в межах раси. Вони констатують наявність страху білої людини перед уявною сексуальною потенцією негра та водночас зачарування цією потенцією. Адже для більшості людей негр репрезентує сексуальний інстинкт у його первісному стані. Негр – це втілення генітальної потенції, що виходить за межі всякої моралі і всіх заборон.

Антропологи оцінюють характер сексуальної поведінки дещо інакше. Так, наприклад, близько 88% населення Африки живуть в репресивних етнокультурах, серед євроазійських країн з репресивною сексуальністю налічується 82%, серед середземноморських – 73%, а от серед етносів Південної Океанії – лише 10% населення.

Усталені стереотипи та міфи щодо сексуальної активності народів світу руйнують реальні дослідження. Так, результати масового міжнародного опитування (150 000 осіб), проведеного в 2005 році компанією Durex, засвідчили, що найбільш сексуально-активними мешканцями планети виявилися угорці. За середньостатистичними підрахунками вони займаються сексом аж 152 рази на рік. Французи, котрі пишаються своєю сексуальною спроможністю, продемонстрували скромніший результат – 144 рази на рік. Італійці та іспанці відстали від “хтивих угорців” ще більше, їх результат – 110 і 123 ночі кохання в рік відповідно. Американці віддавалися пристрасті 118 разів на рік, німці –120, а мешканці Австралії – 125 разів на рік.

У середньому мешканці планети Земля займаються сексом 127 разів на рік. 73% опитаних задоволені своїм сексуальним життям. Середні показники в Росії, Болгарії, Сербії та Чорногорії значно перевищують загальносвітові.

Найбільш сексуально вдоволені люди живуть у Таїланді (92%), В’єтнамі (90%), Китаї та Іспанії (83%), Ісландії (80%). Найбільш нещасними виявилися жителі Росії. Не дивлячись на те, що в середньому росіяни займаються сексом 150 разів на рік, лише 59% опитаних задоволені своїм сексуальним життям.

З’ясувалося, що особливу популярність мають стосунки на “одну ніч”, їх визнали 45% опитаних. Першість серед скандинавів: 71% ісландців, 70% норвежців та 68% фінів визнали, що протягом минулого року у них був секс з людьми, з якими вони щойно зустрілися. Це значний результат, особливо якщо порівняти його з результатами, отриманими в інших країнах. Сексом з новими знайомими займалося лише 37% німців та 24% мешканців Індії. У відповідності з духом часу, секс із використанням новітніх технологій має найбільшу популярність у США. 54% американців “займалися сексом” по телефону, за допомогою електронної пошти або sms. Французи вважають , що це дурниці – лише 20% мешканців Франції бачать сенс у подібних заняттях. Найчесніші в ліжку – жителі Гонконгу. Лише 15% гонконгців удають втіху. А от австралійцям така чесність чужа, бо 47% з них оргазми симулюють.

У 2007 році були підбиті підсумки міжнародного дослідження проблем сексуального здоров’я, у якому брали участь 26 тисяч осіб із 26 країн Африки, Азії та Британської Співдружності Націй. Вони засвідчили, що середня кількість статевих актів для людини складає 106 на рік. Проте, за даними соціологів, середньостатистичний японець втішається лише 48 сексуальними контактами на рік, що надзвичайно мало порівняно з показниками представників інших рас.

Можливо, таке помірне статеве життя японців стає причиною їхньої глобальної незадоволеності сексом як таким. За середнього світового показника задоволеності якістю сексу в 49% лише 10% громадян країни Вранішнього Сонця можуть назвати своє сексуальне життя “чудовим”, що вражаюче замало навіть для азіатів. Для порівняння: 32% мешканців Гонконгу і 41% сінгапурців вважають свій звичайний секс досить приємною справою. Серед європейських мешканців Австралії й Нової Зеландії кількість задоволених сексом майже однакове – 40 і 43 % відповідно. Що ж стосується представників негроїдної раси, то, скажімо, 78% нігерійців жодним чином не жаліються на якість свого статевого життя.

Також в Азії виявився найнижчий відсоток осіб, які регулярно зазнають оргазм. Лише 24% респондентів із Гонконгу і Китаю, а також 27% в Японії розповіли, що постійно відчувають оргазм.

Тривалість статевого акту також значно варіюється в представників різних рас. За середньої тривалості статевого акту у 18,3 хвилини найжвавішими виявилися індійці (13,2 хвилини), а найменш метушливими коханцями визнані знову ж таки нігерійці (24 хвилини). Що стосується таких країн як Сінгапур, Гонконг, Японія, Таїланд і Австралія, то тут люди відводять сексу значно менше часу. Проте, китайські коханці займаються сексом по 20 хвилин на відміну від інших, більш поспішних представників монголоїдів.

Отож, загалом азіати отримують найменше задоволення від статевого акту, а його якість залишає бажати кращого в порівнянні із сексом європеоїдів чи негроїдів.

На думку експертів, це дослідження демонструє саме ставлення азіатської культури до сексу. Професійна сфера виявляється набагато важливішою для азіатів, оскільки пов’язана із досягненням кращого соціального стану в жорстко ієрархізованій системі суспільства. Із сексом же, навпаки, пов’язано багато міфів, які лише погіршують загальну картину статевого життя регіону.Дещо інші результати отримали в 2008 році американські вчені Університету Чикаго, які намагалися з’ясувати як оцінюють свої успіхи на сексуальному фронті мешканці різних країн. У рамках дослідження були опитані 27,5 тисяч осіб у 29 країнах світу віком від 40 до 80 років.

Респонденти мали оцінити за п’ятибальною шкалою своє сексуальне життя за останній рік в плані фізичного й морального задоволення. А також, чи готові вони у подальшому жити в тому ж ритмі сексуальної активності.

З’ясувалося, що в п’ятірку найбільш “сексуально задоволених” регіонів потрапили європейські країни, США та Канада. А в п’ятірці “сексуально голодних” опинились жителі країн Азії. На першому місці зі значним відривом від інших опинились австрійці. Серед населення цієї країни 71,4% задоволені тим, як складаються справи із сексом. На другому місці Іспанія – 69%, третє місце в Канади – 66,1%, далі йдуть Бельгія – 64,6 % та США – 64,2%.

У п’ятірці сексуально невдоволених опинилися Таїланд – 35,9%, Китай – 34,8%, Індонезія – 33,9%, Тайвань – 28,6%. Найбільш нещасними в сексуальному житті відчувають себе японці.

Учені намагалися визначити саме суб’єктивну оцінку сексуального життя, а не реальний стан справ, отож можливо, що в жителів Азії просто занадто високі вимоги, а жителі Європи вважають, що радіти треба тому, що вже є.

Жаб’яча етноеротика слов’ян

2011-02-20T21:38:00.005+02:00

Українська та загальносвітова космогонія пов’язує жаб передусім із ідеєю плодючості. Ці земноводні тваринки вважаються охоронницями земної та небесної вологи, яка дає силу всьому живому.

Ідеєю плодючості, життєдайної вологи пояснюється і зв’язок жаби з дітонародженням. Так, у західних регіонах України вважали, що жаби витягають із води новонароджених і приносять їх до хати. За часів середньовіччя жінки, які не мали дітей, але хотіли завагітніти, їли жаб. У кашубів (західнослов’янська етнічна группа) з вагітної жінки іноді кепкують, що вона об’їлася жаб.

У народній поезії жаба – еротичний символ. За часів середньовіччя її зображали на позначення тілесного кохання, хтивості. Вірили: якщо насниться жаба – зустрінеш кохання. У росіян дівчата, які ніяк не могли вийти заміж, певного дня йшли в поле чи на болото, знаходили жабу й намагалися з розмаху сісти на неї голим задом. У цьому дійстві беззаперечно простежується фалічна символіка образу.

Існують уявлення про те, що жаба має жіночі груди й може годувати ними людину. Але молоко її – небезпечне. Очевидно, із цим пов’язана приказка, яку вживають, коли йдеться про небезпеку чи загибель: “Там тобі жаба цицьки дасть”. Дослідники фольклористики вважають, що подібні уявлення походять від ідеї плодючості, адже у прадавні часи молоко, завдяки своєму білому кольору, було символом Великої Богині – життєдайного джерела. Жаба була одною зі священних тварин цієї богині. Отже, й досі в народі існують слабкі відгомони тих прадавніх міфологічних уявлень.

Етнографи зафіксували і популярний у минулому народний спосіб чарування за допомогою жаб. Так, щоб привернути коханого, радили живу жабу вкинути до мурашника. Коли мурашки з’їдять жабу, потрібно витягти її кістки і знайти серед них особливі – приворотну й відворотну кісточки. Вірили, що саме за допомогою приворотної кістки можна було “присушити” коханого.

Одним із найпоширеніших загальнослов’янських міфологічних мотивів є мотив перетворення людини на жабу й навпаки. За легендами, жаба колись була жінкою (дівчиною), тому її гріх було убивати. У зв’язку з цим на Гуцульщині першу весняну жабу шанобливо називають панною, у румунів є легенда, що жаба – то жінка, яка дуже тужила за померлими дітьми й була перетворена Богородицею на тварину. Кашуби зберегли повір’я, начеб лелеки навмисно кидають у димарі жаб… І поки жаба летить через димар, вона перетворюється на дитину.

Загальновідомим прикладом мотиву перетворення є спільнослов’янська казка “Царівна-жаба”. У казці знайдена Іваном-Царевичем жаба стає його дружиною. Вночі, таємно від чоловіка, вона скидає жаб’ячу шкіру й перетворюється на прекрасну жінку. Отже, тут маємо приклад первісної зооморфної природи Царівни-жаби, яка володіє сакральним знанням. Це дозволяє їй набагато краще від земних жінок виконати нескладні для вправної господині завдання свекра (пошити сорочку, вишити рушник, спекти хліб). Коли Іван, дізнавшись про таємницю дружини, спалює її шкіру, Царівна-жаба перетворюється на зозулю – птаха, пов’язаного із країною померлих, – і, як вона гадає, назавжди відлітає у тридев’яте царство.

Згадаймо, що царевич знайшов свою дружину десь далеко за лісами, за долинами, в болоті. У фольклорі болото завжди позначає іншу просторову площину, інший світ. Тобто жаба повертається туди, звідки з’явилася. Тільки після того, як Іван-Царевич, здолавши різні перешкоди, дістався до палацу, де мешкала його дружина, й визволив її від Кощія, вони назавжди залишилися разом.

Існує думка про те, що ця казка демонструє елементи весільної обрядовості. У старослов’янському суспільстві наречену заведено було шукати серед представниць іншого племені. Зазвичай уподобану дівчину “умикали”, тобто викрадали, й силоміць одружувалися з нею. Залишки такого насильства ритуально відтворені у весільних обрядах більшості народів світу. У казці символом цього є стріли, випущені царевими синами. До речі, звичай пускати стріли у двір нареченої, що мало позначати збройний напад, зустрічався у східних та західних слов’ян іще на початку XX ст.

В народній пісні співається: “Пустимо стрілу перлову, виб’ємо стіну кам’яну, візьмемо Марусеньку молоду…”

Для казок, пісень та легенд типовим є сюжет, коли мисливець знаходить свою наречену під час полювання в лісі. Отже, наречена була з чужого, іноді ворожого племені. За міфологічними законами, це означало, що вона належить до іншої часопросторової сфери, що дорівнювало приналежності до того світу. Відповідно, народна уява наділяла наречену якостями господарів її світу, а то й повністю ототожнювала з ними. Вірили, то наречена з’являється в подобі тієї істоти, від якої бере початок її рід. Але відкривати цю таємницю не можна.

Прикладів такого табуювання багато у фольклорних творах. У казці “Жінка-жаба” парубок знайшов у лісі величезну жабу і змушений був дати обіцянку, що одружиться з нею. Згодом жаба перетворилася на гарну жінку-господиню. Вона збудувала дім, завела господарство, й парубок став багатим хазяїном. Єдиною умовою, яку вона поставила чоловікові, було ніколи не згадувати про її жаб’ячу природу.

Ті давні міфологічні часи минули, але ми й досі жаб не їмо, ми на них одружуємося…

Український Амур: реконструкція міфологеми

2011-02-19T15:08:00.001+02:00

Чому саме лелека приносив діточок?

На думку дослідника О. Шокала, прадавнє українське слово “кохання” етимологічно споріднене з давньоіндійським “кама” – любовна пристрасть, жадання. Слово кама походить від містичного складу ка, що означає першопочаток (тому к – перша літера санскритської абетки) та м – знаку людини.

Знак “М” був на стягові давньоіндійського бога кохання – Ками, якого зображували вродливим юнаком, що тримає в руках лук з цукрової тростини, де тятива з бджіл, а стріли – з квітів. До речі, у давніх слов’ян бджола символізувала кохання, бо поєднувала в собі “солод меду і гіркоту жала”. Згадаймо й відгомін цього у вислові “медовий місяць”. До того ж один з найдавніших персонажів української міфології вважається Лель – бог кохання й бджолярства. Він уявлявся “вічним парубком”, який приносить юнакам і дівчатам найвищу радість кохання, опікує дітей, сприяє бортничам.

Земною тотемною iпостассю Леля вважається лелека. Трепетнi й лагiднi стосунки українцiв з лелекою обумовленi саме тим, що лелека приносить дiточок.

Дослідник О. Чайченко, розглядаючи українсько-шумерську взаємну мовну експансію доводить, що суфікс -ель (іл, ол) у багатьох українських словах був колись другим коренем і означав небо, горішню сферу. Це зафіксувалося в назвах птахів: лелека, ор-ел, гог-оль, журав-ель, сок-іл, бус-ол, дят-ел, чап-ел. Цей другий корінь ототожнюється з шумерським словом “іл” (небо). Шумерський Бог Ен-ліль перекладається як “Бог Неба”. Цей шумерський Бог має бути тотожний нашому Перуну. Один з його проявів є Бог кохання Лель (аналог Купідона і Амура), звідси “ляля” – дитина, яка з битвою з’являється на світ Божий.

Санскритолог С. Наливайко зазначає, що наявність індійських жіночих імен та важливих і показових термінів із компонентом ліла (крішналіла, рамліла, расліла) дозволяє перекинути місток до деяких слов’янських реалій – божества Леля-Полеля, персонажів обрядових весняних і літніх обрядових ігор ляля, леля, назви квітки лелія-лілія тощо.

В українській мові ляля – “мала дитина”, “малюк”, а в мові хінді маємо те саме – лала, яке означає також “мала дитина”, а ще – “пестунчик”, “улюбленець”. Лалан – “пестощі”, “леліяння”, лалан-палан – “ласка”, “пестування” (досл. “леліяння-плекання”), лаліта – “коханий”, “любий” тощо. Лала тут і “синочок”, при звертанні до хлопчика, і “коханий” – при звертанні до чоловіка. Лалан або лялян означає і “гра”, і “улюблена дитина”, лальна або ляльна – “красуня”, лалак або ляляк – “пристрасне бажання” тощо. Явно відчувається, що сюди ж асоціативно стають і українські слова лялька, ляля.

Як давньоіндійський Кама став бентежником людських душ?

На думку деяких дослідників, українське слово “кохання” й давньоіндійське “кама” як архетипи спільної для наших культур давньоарійської духовної традиції по суті означають одне й те саме – зачин людини.

Індійський міф розповідає, що коли бог Брахма створив усе живе й неживе на землі, то захотів явити світові щось непересічне. І створив невимовно вродливого юнака, озброєного луком із цукрової тростини, що мав тятиву із бринливих бджіл, а стріли були з п’яти найгарніших і найзапашніших квітів. Юнак носив блакитне вбрання і прикрашав волосся квітами кесарі, а в руках тримав стяг із зображенням макари – дивовижної морської тварини.

– Ти – бог кохання, – мовив йому бог-творець Брахма. – Ти всемогутній і здатен проникати в думки людей, тому тебе будуть називати Манматха – “Бентежник душі”. Але ти матимеш іще одне ім’я – Кама, бо твої стріли розпалюватимуть пристрасть у серцях чоловіків та жінок, а ця жага, ця пристрасть необхідні для підтримання життя.

В епічній літературі Кама – син Лакшмі, богині щастя, достатку й сімейної злагоди, дружини Вішну. Він зображається юнаком, що сидить на папузі або на колісниці, на прапорі його – макара, фантастична морська тварина, в якій дехто вбачає дельфіна. Його любовні стріли зроджують кохання, і тут Кама має своїх античних двійників – Амура, Ерота й Купідона.

Поняття кама служило в індуїзмі означенням чуттєвого, емоційного життя і входило, разом із вірою-дгармою та прагненням багатства – артхою до трьох основних засад людської поведінки. Гармонійне поєднання цих трьох засад (тріварга) вважалося найважливішим обов’язком трьох вищих станів, тобто жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв та вайш’їв – землеробів, ремісників і торговців.

Настанови в камі, зокрема, склали особливий жанр давньоіндійської літератури – камашастру. Один із найвідоміших творів цього жанру – “Камасутра” Ватсьяяни (ІІІ-ІV ст.), яка упродовж століть відігравала помітну роль у традиційній індійській дидактиці.

Хто насправді замовляв і спрямовував любовні стріли?

Санскритолог С. Наливайко зазначає, що бажання-кама як первісна творча сила виступає вже в “Ріґведі”. Її персоніфікацією і став великий первородний бог Кама, постійно згадуваний у пізніших ведійських текстах і закликуваний, коли треба досягти успіху в коханні, відновити втрачену снагу тощо.

“Махабгарата” порівнює його з ненаситним полум’ям, “Рамаяна” називає сином богині щастя й краси Лакшмі, його дружина – Раті (“Любовна пристрасть”), його молодший брат – Кродга (“Гнів”, “Шал”), його дочка – Трішна (“Спрага”, “Жага”).

Давньоіндійська література зазначає, що чоловік вчинить тяжкий гріх, коли не відповість взаємністю закоханій у нього жінці. У “Махабгараті” Арджун, могутній воїн і родич Крішни, мусив цілий рік бути євнухом через те, що не прийняв кохання апсари Урваші, згадуваної ще в “Рігведі”.

Щодо любовних стріл, то цікаві дані подає “Атхарваведа” – веда магічних замов і дійств. Чоловік, який прагне здобути прихильність жінки, яка байдужа до нього, пронизує стрілою її глиняне зображення в місці, де має бути серце. Це символізує те, що стріла Ками (інакше – любовна стріла) пронизує любов’ю до нього серце жінки, небайдужої йому. Водночас чоловік промовляє:

“Нехай невідворотний Кама вразить тебе! Щоб стала ти беззахисною перед ним на своєму ложі! Цією невідпорною стрілою Ками я пронизую твоє серце. Стрілою, яка оперена жаданням, вістря якої – кохання, а стрижень – пристрасть. Цією стрілою, несхибно спрямованою, нехай вразить Кама твоє серце”.

Не менш виразна й відверта замова жінки, що прагне звоювати чоловіче серце. Замова супроводжується тими самими магічними діями, тобто пронизуанням розпеченою стрілою зображення того, хто полонив жіноче серце. Крім цього, при такій любовній замові довкола розкидаються боби, спалюються наконечники стріл тощо.

В українських магічних любовних (приворотних) замовляннях аналогом серця, що тане від кохання, є віск. В цьому плані показова замова: “Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь той віск! Щоб твоє серце за мною так топилося, як топиться той віск, і щоб ти мене тогді покинув, коли найдеш той віск”.

Або: “Полети ж ти, огненний бугало, до козака у двір, де ти його спобіжиш, де ти його заскочиш: чи в лузі, чи в дорозі, чи в наїдках, чи у вечері, чи у постелі – учепися ти йому за серце, затоми ти його, запали ти його: щоб він трясся і трепетався душею і тілом за мною, щоб він мене не запив, не заїв і з іншими не загуляв, усе мене на помислах мав”.

Слово бугало цілком може осмислюватися тут як “стріла”, бо бугало летить до козака у двір і має запалити серце козака розпеченим вістрям. На індійському грунті для таких цілей часто-густо якраз і розжарюють кінчики стріл.

Як бог кохання Лель перетворився на лелеку?

Слід зазначити, що літописних свідчень про Леля до нас не дійшло. Усі відомості мають фольклорний та лінгвістичний характер – приспів “лелю”, “леля”, “люлю”, “льолі” тощо характерні для давніх весільних пісень більшості слов’янських народів. Так само слово “леліяти” в тій чи іншій формі є в багатьох слов’янських мовах і означає “любити”, “дбати”, “оберігати”, “ніжити”. Тобто саме слово та поняття існувало безсумнівно, так само можна вважати встановленим його зв’язок з любов’ю та шлюбом. Однак чи дійсно в давніх слов’ян існувало саме божество на ім’я Лель достовірно невідомо.

Існує думка, що Лель як божество був сконструйований історіографами XVI-XVII ст. за зразком Амура (Ерота), оскільки в ті часи вважалося, що кожен європейський народ до хрещення мав міфологію схожу на давньогрецьку.

Деякі сучасні науковці висувають версію, що назва цього божества могла походити від пісенного приспіву “алілуйя”, який часто-густо уживався в християнському обряді. Саме через нерозуміння давніми слов’янами, які були напівязичниками, слова “алілуйя”, такий міфологічний персонаж як Лель чи Полель, дійсно міг виникнути й об’єктивно існувати під час пізнього середньовіччя і ранньомодерного часу на рівні так званого “народного християнства”.

Десемантизоване і фонетичним чином видозмінене “алілуйя” і його модифікації “люлі-люлі”, “люлі-люляшеньки», “ой, ляле, ляле” були добре відомі східним слов’янам у вигляді приспіву до колядок, веснянок, обрядових пісень.

Хвалилася береза,
Хвалилася, лелю-полелю, береза:
“В мене гілля до коріння,
В мене гілля, лелю-полелю, до коріння”.

Хвалилася дівчина,
Хвалилася, лелю-полелю, дівчина:
“В мене коса до пояса,
В мене коса, лелю-полелю, до пояса.

В мене личко, як яблучко,
В мене личко, лелю-полелю, як яблучко.
В мене брівки, як шнурок,
В мене брівки, лелю-полелю, як шнурок.

В мене очі, як тернок,
В мене очі, лелю-полелю, як тернок”.
Хвалилася береза,
Хвалилася, лелю-полелю, береза…

У минулому колисковий приспів леле був досить поширеним в українській мові (поступово він витіснявся паралельним колисковим приспівом люлі).

Коли в українській мові з’явилося запозичене з тюркських мов слово лелека (назва птаха), воно почало пов’язуватися з колисковим приспівом леле, і на цьому ґрунті виникло повір’я, що маленьких дітей приносить лелека (згодом повір’я поширилося і на інші назви птаха – чорногуз, бусол).

Ой, леле-лелеко, не лети далеко,
З теплого краю я тебе чекаю.
Тут твої озера, тут твої смерічки,
Вишиті сорочки, братики й сестрички,
На ріднім порозі пісню заспіває,
Лиш дівоче серце спокою не знає…

(Ольга Богомолець)

"Відпустить мене лелеки..."

Як лелеки розносять діточок, зроблених хмаринками?

Кентавр і Русалка

2011-02-16T01:00:00.003+02:00

Фалічний леміш у борозні

2011-02-11T18:55:00.001+02:00

Історико-етнографічні розвідки засвідчують, що у багатьох землеробських народах символічне використання плуга чи ритуальні злягання на полях у період посіву були колись звичним явищем. Так, у пшавів і хевсурів (етнографічні групи грузинів) відомий ритуал “виорювання дощу”: дівчата впрягалися в плуга й тягнули його в річку, допоки вода не доходила їм до пояса. В деяких районах Трансільванії та Індії ритуальну оранку задля відвернення посухи й підвищення врожайності вчиняли нічної пори голі жінки.

В Україні подекуди ще в ХІХ ст. вдавалися ще до однієї ритуальної дії – качання, що має широкий спектр значень. Як вид контактної магії, качання по землі засноване на уявленнях про взаємообумовленість репродуктивних властивостей людини і землі. Як вид ритуального руху, качання має також “стимулююче” навантаження, спонукаючи землю до плодючості, рослинність – до вегетації, жінку – до дітонародження, а молодь – до вступу в шлюб. Попарне качання по землі парубка із дівчиною провокувало шлюб. Загалом качання по землі дослідники трактують або як магічну сукупність із землею, як імітацію її запліднення, або як злиття з землею, передача їй жіночої сили і розглядають в одному ряді з іншими формами магічного запліднення землі, такими як ритуальна оранка і засівання.

В Україні орали плугом ще з часів княжої Русі. Традиційний український плуг складався з двох головних частин: робочої, тобто власне плуга, та тяглової – двоколісного передка. Існувало багато його різновидів – дерев’яний, сабан, “комарик”, “орлиний”, степовий… Відмінності залежали від особливостей ґрунтів – полтавських чорноземів чи поліських супісків.

Основою плуга був гряділь – дерев’яний брусок, на якому закріплювалися підошва з лемешем і полицею, чересло й чепіги. Чересло відрізало смугу ґрунту – скибу збоку, а леміш – знизу. Полиця перевертала скибу, яка покривала попередній слід – борозну. Правили плугом за допомогою рукояток – чепіг. Глибину оранки регулювала стовба – брус, який з’єднував підошву з гряділем, а також довжина гряділя.

Орали двома-трьома, а на дернистих степових ґрунтах і чотирма парами волів. Мали їх стільки не всі господарі. Тож практикували супрягу – об’єднувалися два-чотири родичі, куми, а то й сусіди. Орали по черзі в усіх, хто входив до супряги. Господар, на чиєму полі працювали, мав того дня годувати і людей, і худобу.

Коло плуга ходили плугатар, досвідчений чоловік, та двоє погоничів – зазвичай підлітків. Плугатар мав постійно утримувати плуга на належній глибині й не дати йому вискочити з борозни. Оранка йшла поволі: потрібно було давати перепочинок людям та худобі, очищати та закріплювати розхитані деталі. Закінчивши роботу на своїх нивах, господарі виорювали поля вдовам. Це називалося “вдовиним плугом”.

За даними етнографічних розвідок, з давньоруських часів український народ зберіг свято “весілля плуга”, де молодою виступало зоране поле. Ще на початку ХХ ст. в українських селах на Різдво клали під святковий стіл якщо не плуг, то леміш від нього. За часів Київської Русі був звичай кликати “Плуг” (сузір’я), який ніби падає у цей час на Землю (себто опускається низько над обрієм.

У ряді повітів Галичини, за даними українського етнографа ХІХ сторіччя Я.Ф. Головацького, на свято Щедрого вечора ряджені волочили за собою плуг або частину його. “Буває, – зазначав дослідник, – що хлопці вносять до хати і самі чепіги, показуючи, нібито орють ниву, й приспівуючи, сіють хлібні зерна”. Ця символічна оранка-сівба українців Подністров’я знаходить типологічні паралелі у новорічних звичаях багатьох народів Європи, і скрізь первісний магічний сенс подібних обрядових дій, найвірогідніше, полягав у тому, щоб стимулювати продуктивні сили землі.

Відомий факт, що у багатьох народів плуг символізує фалос, тому плугом начебто зорюють двір і засівають його, що є символом запліднення жінки. Деякі сучасні дослідники зазначають, що саме з появою плуга чоловіки стають справжніми хазяями на полі, а чересло (вертикальний ніж у плузі, який міститься перед лемешем) інтерпретують як статевий член у стані ерекції, що виконує стосовно землі злягальні рухи і заглиблюється у неї.

Отож, двір, який символічно зорювали на Новий рік, співвідноситься з жіночим лоном, а плуг з чоловічим прутнем, тому це є шлюбний обряд. Після оранки відбувається засівання-запліднення поля (двору).

Дослідники символізму вказують, що співвідношення понять фалос – леміш, жінка – борозна є універсальним для багатьох народів. Чоловік проникає у жіноче начало, мов леміш у борозну. Про цю закодовану етноеротику співається в українських весільних і сороміцьких піснях, наприклад:

Ой піду я темним лугом,
Оре милий своїм плугом,
Чужа мила поганяє,
І к сонечку промовляє:
Помож, Боже, чоловіку,
Щоб так орав поколь віку.

Мова еротичних пісень, хоч і межує з непристойністю, здебільшого насичена розгорнутими порівняннями, образними натяками:

Нащо мені чужий віл,
Коли в мене милий свій.
Орав милий цілий день
Та посіяв конопель.

А ось крізь наступні рядки сороміцької пісні проступає думка, що жіноче начало має більше сили, коли воно незаймане:

Мій плуг не оре,
Цілини не бере?!
Заліза тупиї,
Бо літа молодиї!

Звичайно ці уявлення відображують чоловічу точку зору.

Вивчення фалічності переконливо показує її полісемантичність. Часто-густо статевий символізм оперує глобальними образами, що претендують на позачасове й позапросторове буття. Проте українській сороміцький фольклор значно конкретніший, в ньому ясніше простежується зв’язок еротичних символів із соціальними реаліями, з буденною свідомістю.

"Ялинка": новорічний чи весільно-фалічний символ?

2011-01-25T16:26:00.001+02:00

Етнографам добре відомо, що українське село і робітниче місто майже до початку ХХ ст. не знали звичаю новорічної ялинки. Як елемент традиційної новорічної обрядовості вона взагалі не характерна для східних слов’ян у минулому.

Проте, саме ялинка, або точніше різні види хвойних, за давніми народними уявленнями втілювали в собі ідею життєвої сили. Саме в такому символічному значенні вічнозелена хвоя як специфічний атрибут широко використовувалась (а нерідко й тепер використовується) у традиційній весільній обрядовості українців. Достатньо нагадати тут хоча б весільне гільце, що дуже часто виготовляється (особливо на заході України) із крислатих гілок ялиці або сосни.

Наприклад, за гуцульськими повір’ями, підшукати такі деревця дуже тяжко, бо весільне деревце мусить бути вершок молодої ялички з чотирма рядками по чотири крачки. Тим часом, в більшості, один із чотирьох рядків має тільки три, або аж п’ять крачків, тож для цієї нагоди не годиться.

Символікою вічного життя можна пояснити і той факт, що для виготовлення атрибута використовували верхню частину дерева – найактивнішу зону його росту. Досить часто весільне деревце молодого було настільки високим, що, встановлене в коровай, досягало стелі. Дослідники весільної обрядовості майже одностайні в тому, що цей атрибут первісно символізував світове дерево, “дерево життя”, продукуючу силу природи.

Деревце молодого прикрашали яблуками, горіхами, цукерками. Етнографи відзначають, що яблуко є символом початку, плодючості, безсмертя, добра, достатку і щастя. Недаремно весільне деревце вставляють у коровай, а його гілочки позолочують і прикрашають злаками або обмотують тістом і запікають у печі.

Повертаючись разом із молодою до дому молодого, учасники весільного дійства традиційно брали із собою і весільне деревце. Під час обдаровування усім весільним гостям разом із короваєм роздають гілочки з деревця, що є відповідним дарунком і своєрідним побажанням щастя.

А ще одним із основних атрибутів українського весілля були і залишаються досі печені “шишки”. Назва даного обрядового печива походить від його схожості із сосновою шишкою. Шишка цього дерева завдяки своїй формі слугувала перш за все як фалічний символ, що уособлював чоловічу силу, потенцію і удачу.

У весільній обрядовості фалічно-символічне навантаження соснової шишки переносилось на порційне обрядове печиво – шишки. Вважалось, що принесена з весілля шишка принесе в сім’ю щастя та добробут. Обдаровування дітей шишками мало магічне значення і було спрямоване на їх народжуваність у молодого подружжя в майбутньому.

Слов’яни вважали сосну оберегом від нечистої сили, символом вічного життя. Митрополит Іларіон у праці “Дохристиянські вірування українського народу” зазначає, що “Бог поблагословив її, і тому сосна вічно зелена й радісно шумить. Соснові шишки стали символом родючости та плодючости, і тому шишки печуться на весіллі”.

"Один хрін": фалічний персонаж українського застілля

2011-01-23T17:49:00.001+02:00

Хрін ( Armoracia rusticana ) росте у різних країнах на різних широтах. Ця безстрашна рослина дісталася навіть Гренландії, де через суворий клімат виживає лише 40 представників флори.

За 1500 років до нашої ери хрін згадується в історичних документах. Як приправу його вже використовували стародавні єгиптяни, греки, римляни.

Ця рослина здавна була відома й усім слов’янським народам, про що свідчить спільний корінь назви: болгарською – хрян, словенською – hren, чеською – kren, польською – chrzan. Вже з IX століття хрін знали як лікарську рослину, а трохи пізніше почали використовувати як приправу.

Африканці племені зулу тривалий час натирали хріном наконечники стріл, вважаючи його отрутою. А ось англійці традиційно використовували його як афродизіак. Кажуть, що вони і назвали його horseradish (тобто “кінський редис”) саме через його властивості будити хтивість.

Українці цю рослину колись називали “козацьким прострілом”, бо тільки справжній козак міг з’їсти доброго міцного хрону, який “стріляє у саму маківку” і витримати цей простріл.

Часто-густо хрін використовували і для тестування наречених. Той, хто не вмів їсти хрін (його потрібно їсти слідом за розжованим шматочком м’яса чи риби), той вважався людиною, не прив’язаною до сімейного вогнища, бо хрін частенько їли на застіллях. Новачка було одразу помітно.

Хрін знайшов своє відображення й у народному фольклорі, а особливо у приказках. Так у поширеній народній приповідці: “Орел летить найвище, а хрін росте найглибше” , – досить влучно помічено одну з особливостей цієї рослини – корінь хрону росте дуже глибоко в землі, завдяки особливостям кореневої системи, і часто його було важко викопати. Ще в народі приказують: “Не поїв хрону зранку, ніби й не мав сніданку” або “Шинка без хрону, що рушниця без пороху”. Ці прислів’я та примовки свідчать про глибоку пошану до цієї цілющої рослини.

Чому чоловічий статевий орган часто-густо в народі також називається хрін (у якості замінника більш поширеного слова із трьох букв)? Версії різні: назва теж на “х” починається чи то за формою нагадує?

Про занадто соромливих молодиць казали: “Ну а ця вже таку цяцю з себе строїть, наче й хріну ніколи в руках не держала!”

Коли жінку запитували, чи не зраджує вона своєму чоловікові, вона іронічно відповідала: “Хрін на хрін міняти – тільки час втрачати”.

У жартівливій українській сороміцький пісні співається:

Жоно моя, жонусенько,

Дивно, дивно, моє серденько.

Усе в нас до втіхи-забави:

Тобі хрін кучерявий,

Мені рутонька яра.

Ось така українська хронофалічність виходить!

"Дідух": життєдайна енергія предків

2010-12-28T12:59:00.001+02:00

Великий і сонячний, прикрашений стрічками, сухоцвіттям “хлібний сніп” – “дідух” – ще кількадесят років тому був не тільки окрасою кожної української оселі, але й заміняв нашим прадідусям і прабабусям новорічну ялинку. Він приносив у родину святковий настрій, затишок і символізував добрий урожаю, мир і злагоду, достаток у домі.

Виготовлявся “дідух” з першого або останнього снопа із дотриманням певних ритуалів. Це було своєрідне пожертвування найкращого збіжжя (жито, пшениця, іноді овес). Цього снопа перев’язували стрiчками, рушником, перевеслом, прикрашали квiтами, урочисто вносили до хати і ставили на покуті.

В етнографічних матеріалах широко відображені народні уявлення (часом з фалічною символікою) про плодоносну та лікувальну силу “дідуха”, якого з почестями забирали з поля. Тому звичаї його оперізування можна пояснити в якійсь мірі і бажанням зберегти магічно-плодючу силу, що перебувала в ньому.

Дідух мав стояти на покуті від Різдва до Новоліття, коли діти з дідуха вимолотять зерно, яке буде змішане з насінням і посіяне. Висіваючи зерно, вважалося, що дух поля випускається на землю. Саме це допомагало виростити новий багатий урожай. Отже, “дідух” протягом року виконував традицію збереження хліборобського роду.

Повторно “дідуха” і раніше, і тепер ніхто не використовує. Його зазвичай спалюють перед Старим Новим роком. За уявленнями наших предків, це теж має магічне значення. Вважалося, що в такий спосіб душам померлих після життя на землі легше з димом знову потрапити у горішній світ предків. У деяких регіонах спалювали лише солому, на якому стояв дідух. Але в жодному разі не можна було класти у вогонь зерно. Сніп необхідно було обмолотити, а збіжжя згодувати пташкам або весною додати до посівного матеріалу.

“Горобця драти” й “гусака ганяти”: метафоризація солодійства в українському фольклорі

2010-07-17T11:49:00.003+03:00

Для означення автосексуальних дій паралельно співіснують та інколи кривосвідчать десятки термінів й ідіом. Солітарна сексуальна поведінка досі оточена певними заборонами й забобонами. Адже з-поміж усіх занять, продиктованих людською природою, солодійство (сексуальне самозадоволення) вважається чи не найбільш ганебним.

Мабуть, щодо жодного іншого явища, яке належить до сфери компетенції статевої етики людини, не існує стільки суперечливих та взаємовиключних тверджень і постав, як щодо явища мастурбації: від сором’язливого замовчування і табуювання – до відвертого пропагування, від зараховування до найважчих моральних провин – до заохочування, від ствердження надзвичайної шкідливості для здоров’я до переконувань про необхідність мастурбації для фізіологічно здорового життя та розвитку.

Давні греки називали акт мастурбації словом “малакія”, євреї – онанізмом (імітація жеста Онана), у слов’ян подібна дія називалася “рукоблудієм” або “стегноблудієм”.

Греки говорили: “обслуговує себе рукою, як Ганімед”, або “співає весільну пісню рукою’, або “одружується без дружини”, або “змагається рукою з Афродітою”.

Сучасним українсько-російським “синонімом” слова “мастурбація”, а точніше похідним від нього дієсловом “мастурбувати” – є слово “дрочити”. Слово зазвичай використовується у ненормативній лексиці. Частіше серед чоловіків. Як засуджувана чоловічою громадською думкою дія. Або як образа. Іноді як еквівалент одноманітних дій, що часто повторюються.

Ще кажуть – “ганяти гусака”, “душити одноокого змія”, гра “п’ятеро на одного”, гурток “умілі руки”, “в кулачок”, “кишеньковий більярд”, “ганяти кулі”, “ганяти лисого” та ін. Усі ці ідіоми скеровані до пеніса versus яєчок. Розповсюджені вони в шкільному, підлітковому арго. Те, що більшість підліткових автосексуальних ідіом мають маскуліний характер (при майже повній відсутності фемінних), можна пояснити тим, що у підлітковому віці відсоток мастурбуючих юнаків вищий, ніж мастурбуючих дівчат.

На думку деяких психоаналітиків, той факт, що чоловіча частина людства мастурбує незрівнянно більше, ніж жіноча, є підмурівком усіх патріархальних цінностей, а водночас - і нерівності між чоловіком і жінкою.

Часто-густо зовнішні оціночні стереотипи стосовно мастурбації цілковито лицемірні і помилкові. Подивимося на солодійство як на метафору, що пронизує український фольклор, народний жаргон.

Що робити, коли “нема дівчини коло бока”, а козаку “захотілося зеленого часнику”? Старі діди радили: “Напийся води холодної, пожуй м’яти зеленої – дівчину забудеш”. А якщо ні м’ята, ні вода не допомогли? То і йшов він гуляти “до вітру” “сіяти пшениченьку”:

Гей, із-за гори та буйний вітер віє,
Там козаченько пшениченьку сіє,
Гей, молоденький пшениченьку сіє.

Буйний вітер тут відтворює прояв чоловічої жаги, “козацька пшениця” – зерня, яке сіють лише “на печі”.

Як зазначає дослідник української етносексології Олександр Виженко, для цнотливцiв-цiнителiв української культури еротичне трактування деяких народних пiсень видається неприйнятним. Примiром, знана усiм пiсня, яку часто виконують хоровi колективи, яку Гулак-Артемовський включив до опери "Запорожець за Дунаєм" i яку ми спiваємо вiками, не розумiючи, про що йдеться: "Ой на дубi, на вершечку, там посiяв козак гречку, налетiла шура-бура, козаковi гречку здула. Анi гречки, нi полови, нi дiвчини-чорноброви, сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю", – не що iнше, як розповiдь про козака, який не має жiнки, а ярова сила в ньому так буяє, що вiн змушений вдатися до акту солодiйства .

Від такої сівби, свідчить пісня, не буде “ані гречки, ні оброку, ні полови”. Явний натяк на марне сім’явиверження. Інша річ, коли козак робить ту саму “сівбу” не від самоти, а з коханою подругою:

Там на дубі, на вершечку.
Там посіяв козак гречку.
Чорна гречка, білі крупи –
Держімося, серце, вкупі.

Ще казали в народі про солодійство: “Кому корову доїти, а йому бугая дрочити”. Як відомо, інтерес до онанізму найчастіше з’являється у підлітковий період, коли у хлопчиків відбувається гормональна перебудова організму і виникає підвищена статева потреба (так звана підліткова гіперсексуальність). Щоб хлопчаки не займалися мастурбацією, дорослі їх напучували: “Як будете “горобця драти”, долоні волохатими стануть”.

Тих же, хто таки займався онанізмом, дражнили:

Сидить Грицько на припічку,
Прип’яв собі на ниточку:
З китичкою ся забавляє,
За ниточку потягає.

Або:

З Василем зростало,
З Василем тріпало,
З Василем кохалося,
В руці колихалося!

Свідчення про жіноче солодійство теж зустрічаємо в українському фольклорі.

“Добре дівці спати, як має з ким грати” – каже народне прислів’я. А як немає з ким пограти, а, за влучним народнім виразом, “свербить в одному місці”, і бажання потішити гніздечко, що так зручно прилаштувалося поміж стегон, зростає, що робити? В одній з пісень відповідь дівчині на це запитання дає сама мати:

– “Ой, мамко, мамочко,
Свербить моя ямочка”,
– “Шугай, доню, пальцями,
Поки не прийде з яйцями.”

Друга пісня про жіноче солодійство, як це здебільшого буває, – суцільна алегорія:

Ой на горі, серденько, на валу,
Там варила дівчина лободу
Та й послала козаченька по воду.
Ні козаченька, ні води,
Та скипіла лободонька без води.

Лобода у народній уяві – символ самовтіхи. В лободу ходили “забувати біду”: “Як пішла я в лободу, то й забула всю біду”. У цьому випадку дівчина варить лободу на горі (горішній світ – світ почуттів), варить, щоб втамувати жіночий голод. Немає ні козака, ні води, а лободонька скипіла.

Свідчення про те, що українські жінки могли використовувати під час солодійства автоеротичні знаряддя, знаходимо у коломийці:

Кукурудзи, кукурудзи, кукурудзи дайте.
Кукурудза не поможе. Козака шукайте!

Як бачимо, сама лексика, народна метафорика передавала іронічно-сороміцьке ставлення до подібної сексуальної практики. “Національна фалічна свідомість” закликала українців шукати втіху безпосередньо у людському коханні.

Лексикографія фалоінвективності: сексуальні первні лихослів’я

2010-07-04T17:16:00.001+03:00

Інвектива – це образливе слово, лайка, словесний випад. Інвективна лексика (грубі, вульгарні слова) і фраземіка (грубі, вульгарні вислови) є в усіх мовах, очевидно, за винятком штучних.

Ці одиниці потрібні мовцям у стані афекту (лат. affectus – "настрій, хвилювання, пристрасть") – короткочасного сильного переживання: гніву, люті, відчаю, раптової бурхливої радості тощо, коли в критичних умовах людина неспроможна знайти вихід із ситуації.

Лихослів’я побутує в усіх народів і, безперечно, не сприймається як щось особливе. У міфах, приміром, лаються самі боги, а в іудаїзмі та ісламі до лайки не ставляться як до провини. Тільки в християнстві її поступово починають вважати найтяжчим гріхом.

З етнічної точки зору інвективна лексика ґрунтується на культурній самобутності кожної етнічної групи, визначається її світосприйняттям, світобаченням й стилем життя. За класифікацією типів лайливої лексики європейських мов, запропонованою В.М.Мокієнко та Г.В. Мельниченко дана лексика поділяється на три типи:

1) анально-екскрементальний тип (Scheiss-культура);

2) сексуальний тип (Sex-культура);

3) сакральний, або міфологічний (Myth-культура).

Порівняльний аналіз мов слов’янської та германської груп свідчить, що до першої групи можна віднести німецьку мову, у той час як, скажімо, англійська, чеська й російська належать, скоріше за все, до другої. Більшість східнослов’янських мов відносяться до третьої групи. Звісно, існує певна умовність такого розподілу, яка детермінується інтенсифікацією динамічних процесів, що спостерігаються у світових процесах, а звідси – у мовах. Так, наприклад, чеська мова, під впливом німецької, зараз тяжіє до першої групи; ті ж процеси спостерігаються в українській й російській мовах під впливом американської культури.

Дослідники слов’янських мов вважають, що витоками ненормативної лексики тут, у першу чергу, стали язичницькі обряди й звичаї. Колись лайлива лексика була знаком боротьби з громовержцем, роль якого у слов’ян відігравав бог Перун. Його головні міфологічні супротивники – Змія та Пес. Звідси російські "сукин сын", "пес смердящий" та інші слова зоотематики. В українській мові – це "злий, немов пес", "гадюка" тощо. В далеку давнину носії цих мов ототожнювали лайку з молитвою. Для того, щоб захиститися від лісовика, чорта, домовика потрібно було або прочитати молитву, або використати брудну лайку. Її ж використовували й у лікарських справах, вважаючи хворобу впливом демонічної сили. Навіть зараз лайливі слова використовуються в ритуальних заходах як засіб спілкування з потойбічними силами. Дуже багатою в цьому плані є українська лайлива лексика: "дідька лисого", "бісова баба", "стара, як біс", "нечиста сила", "стара відьма" тощо.

Спираючись на фольклорні тексти, де існує ненормативна лексика, варто зауважити, що остання, головним чином, не має характеру неґречної свари, а тільки-но являє певні акти чи органи людського тіла. Так, жіноче лоно втілює всеохоплюючу стихію, що оперізує увесь світ, убирає його, а потому – виплоджує. Vagina – це основа всезагального життя, достатку й процвітання. У багатьох піснях згаданий орган має карнавальну природу. Особливого змісту, за названих умов, набуває ще й так зване найдужче слово, котре латиною мовиться як membrum virile, а грецькою phallos. Цікаво, що коли раніше ненормативну лексику (включно з цим словом) часто-густо виводили зі східних мов, зокрема татарської лайки тощо, то нинішні фахівці пізнають її відбитки у багатьох слов’янських мовах: українській, польській, словацькій, російській, білоруській, болгарській та ін. Так, в українській мові згадане слово найчастіше спрягається з клятьбою: цур, цурпалок, цурупалок та ін.

Друга група лайливої лексики, типової для мов східних слов’ян, є лексика сексуальної тематики, і розповсюдження її пов’язано, з одного боку, з багатовіковою забороною в суспільстві даної тематики як непристойної й неприпустимої, а отже – перенесення її у розряд потужного інвективного знаряддя, яким стає будь-яка табуйована лексика. З іншого боку, вплив американської культури на масову свідомість націй не може не відобразитися на якісному складі даного прошарку мови.

Що ж стосується німецької мови, то тут провідним фактором формування обсценної лексики є менталітет нації, з її любов’ю до порядку й чистоти. Німці рідко згадують статеві органи, проте часто використовують хитромудрі лайки, в основі яких – задній отвір або продукти життєдіяльності людини чи тварини. Дійсно слова "Scheiße" (гімно) та "Arsch" (срака) можна почути всюди – не лише на вулиці, а й у магазині, у будь-якому кабінеті, дома; ці слова діти починають говорити разом з першим своїми словами – "батько", "мати".

Свобода існування у сфері сексу – у побуті, вихованні, мистецтві – в сполучених Штатах Америки призвела до майже вільного й вживання лексики сексуального типу, яка відноситься як до частин тіла, так і до самого статевого акту. Стилістично піднімаючись й розповсюджуючись, ненормативна лексика переходить з украй вульгарної в розмовну зону, не втрачаючи при цьому свої принизливої експресії.

Інвективна лексика неоднакова у різних народів, але підпорядкована деяким спільним транскультурним закономірностям. Оскільки сила інвективи визначається не її буквальним змістом, а передусім її емоційністю, тяжкість образи перебуває в прямій пропорційній залежності від сили табу, порушуваного з допомогою інвективного слововживання. У національних культурах, де особливо високий статус родинних відносин за материнською лінією, велику роль можуть відігравати сексуальні образи матері ( матюк); у культурах, де особливу увагу звернено на сексуальне життя суспільства, місце найгрубіших інвектив належить поєднанням з коїтальним змістом, не обов’язково звернених на матір чи інших родичів ображуваного; такі, наприклад, англомовні культури. Італійська, іспанська, багато інших католицьких культур для досягнення схожого ефекту вдаються до образи найшанованішої святині – Мадонни. Дуже грубо звучать лайливі слова, що включають порушення табу, пов’язаного з охайністю, якщо ця людська якість особливо поціновується в даній національній культурі, наприклад, японській або німецькомовній. У народів, які не мали особливих заборон на сексуальність і відправлення природних потреб, не табуювалися й назви відповідних частин тіла, зате загальне презирство викликала людина, що відступала перед буденними труднощами. Так, одна з найдужчих образ у чукчів та ескімосів у буквальному перекладі означає: “Ти – недотепа”. Багато залежить і від того, які саме об’єкти й стосунки вважаються священними. Так, у Північній Австралії (півострів Арнемленд), на островах Нова Ірландія й Тробріан (Папуа – Нова Гвінея) натяк на інцест із матір’ю не є серйозною образою, оскільки таке звинувачення не сприймається всерйоз. Навпаки, згадування в цьому контексті сестри завжди тягне за собою тяжкі наслідки.

Необхідно наголосити, що в українській мові практично відсутня інвективна лексика коїтального типу. І донедавна в українських селах не використовувалось, протиставляючись у цьому відношенні росіянам, "сквернословие", яке засуджувалось і викликало психологічне відторгнення. Цей факт доводить, що сексуальна мораль, яка сповідувалась українським суспільством, має свою специфіку.

Інвектива коїтального типу вже сама по собі надає дуже важливу інформацію про стан еротичної культури в цілому і про стан сексуальної моралі зокрема. По-перше, згаданий тип інвективи свідчить про наявність сексуального табу, про заборону певного виду сексуальних стосунків. Тому що жодне правило не формувалось без усвідомлення, що воно може бути порушеним. І це – наявність подібної інвективи – означає відносну "свіжість" історичної пам'яті щодо подібної практики.

З іншого боку вона ж – інвектива – свідчить про переконання суспільства в порочності того типу сексуальних стосунків, які б виникали при порушенні табуації, тобто виносить соціально негативну оцінку.

Відсутність інвективи коїтального типу в українській мові дає підстави стверджувати, що сексуальна табуація українців набагато раніше перейшла на рівень колективного підсвідомого (архетипу) – настільки давно, що фактично втратила свою актуальність через мінімізацію самої гіпотетичної можливості. Це ж може свідчити про те, що переконання в порочності певних сексуальних стосунків теж перейшли на рівень архетипу через довготривалу відсутність забороненої практики. Бо якщо порушення давно зникають, то втрачає актуальність і сама заборона. Відсутність згаданого типу інвективи в українській лексиці може тлумачитись на користь зникнення девіантної практики, що порушувала табу, що, в свою чергу, призвело до втрати сенсу і самої табуації.

Дослідники відзначають, що в російській мові інвективи вживаються просто як словесні "прикраси", за звичкою. Мабуть, саме тому деякі короткі вульгарні слова російської мови на Заході називають російськими артиклями. (У російській мові артиклів немає, але чимало мовців уживають певні вульгарні слова з такою ж частотою, як англійці, французи, німці свої артиклі).

Широту побутування інвективів, яке прогресує у сучасних суспільствах, деякі вчені пояснюють насамперед деритуалізацією культури: традиційні механізми регуляції поведінки зникають ("сходят на нет"), а інвективні форми, втрачаючи ритуалізований характер, переходять у побут. У Росії нечистими словами боролися з "нечистою силою": виганяли її з хворого, відганяли "лешего" ("лісовика", "щезника"), лікували хвороби тощо. Люди, мовляв, постійно відчували присутність нечистої сили, її підступні дії, тому лайка з часом стала дуже поширеною й безадресною. Безперечно, що психологія лайки, переважно сексуально спрямованої і зверненої до неживих предметів (особливо під час роботи), свідчить про пережитки магічних поглядів. За такого тлумачення залишається нез'ясованим питання, яке дивує і західних дослідників: чому лайка у росіян пов'язана переважно з родинними взаєминами? Невже нечиста сила вселялась саме у матір, а відігнати її можна було називанням статевого акту й геніталій?

Матірна лексика не тільки повсюди вживалася в побуті – вона пронизувала весь російський фольклор. Як пишуть канадські лінгвісти Ф. Дрейзген і Т. Прістлі, “мат – це тіньовий образ російської мови в цілому”. Дослідники зазначають, що із семантичної точки зору, способи повідомлення за допомогою мату загальних повсякденних змістів виходять за межі прямої образи і сенсу. Вони вбачають в маті особливу форму експресивної, нестандартної мови, нейтральної щодо семантики. „Триповерховий мат” є не просто сукупністю непристойностей, але й системою рафінованих складних структур. Мат – це потенційно безмежна кількість висловлювань.

Разом з тим, не завжди вживання лайливих висловлювань сприймається як вульгарне, грубе, безтактне й образливе. За спостереженнями російських етнографів ХІХ століття, лихослів’я у спілкуванні викликає образу тільки тоді, коли вимовляється серйозним тоном з наміром образити, а в жартівливих чоловічих розмовах воно служить дружнім вітанням або просто „для зв’язку слів”. Доречне висловлювання (“в тему”) може привернути увагу слухачів і надати певного колориту, зробити мовлення більш емоційним і привабливим для певної групи комунікаторів.

Мат характеризується гострим контрастом між вузькою обмеженістю його базових елементів і багатими семантичними можливостями застосування. Цей контраст породжує в маті естетичну функцію “оволодіння реальністю” шляхом виходу за межі базового словника. Ця функція піднімає мат до рівня жанру народного мистецтва, в якому більш чи менш спокушені мільйони росіян.

Існує ще одна точка зору, згідно з якою вживання матірної лексики – прерогатива нижчих шарів суспільства. Однак таке твердження не зовсім відповідає дійсності: мат поляризований у своєму вживанні – він уживається без обмежень і злодіями, і п’яницями, і рафінованими інтелектуалами. Прийнято розрізняти інвективи в широкому значенні, коли людина уникає вживання лайок, і інвективи у вузькому значенні – саме вони створюють образливий ефект.

Загальновідомо, що практично не існує національних культур, у яких не практикувалася б інвективна лексика. Одні культури надають перевагу інвективам у широкому значенні, інші – у вузькому. До останніх належать такі культури, як російська, китайська, американська та деякі західноєвропейські.

У кроскультурному дослідженні образливих і лайливих слів, здійсненому на матеріалі 103 мов, Едгар Грегерсен (1979) виявив, що в 66 мовах найобразливіші вислови використовують слово “мати”, і лише 20 посилаються в лайках на батька. Образи, спрямовані на матерів, шокують найбільше, тому що принижують саме ту роль жінки, яку найбільше поважають у багатьох країнах.

В багатьох культурах груба лайка є прерогативою чоловіків. Основна причина – священне походження більшості лайок, що стали популярними в часи так званих фалічних культів – дохристиянських обрядів поклоніння продуктивним силам природи (органам розмноження). Зі зміною моралі змінилося й ставлення до цих органів, що стали тепер сприйматися як “сороміцькі”, непристойні.

Існує думка, що мат – складова сфери чоловічого спілкування, оскільки чоловіки особливу увагу приділяють сексу й усьому, з ним пов’язаному, а лайливі вирази часто стосуються саме цієї сфери стосунків. Психоаналітики трактують лихослів’я по-іншому. Вони вважають, що “матірна лайка” пов’язана зі спрощеним сприйняттям світу як безперервного статевого акту. Проте такий підхід не тільки примітивний, але й вульгарний. Скоріше, сила мату полягає в його близькості до чоловічої субкультури, а не в його сексуальній символіці.